Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

Видко, слова директора крамниці старого одягу переконали тітку, бо вона сказала:

– Тоді налий мені шампанського…

– Це шкідливе вино, швидко зіп’єтеся! – знову не схвалив тітчиного вибору Пасьоний. – Тільки горілочки! Екологічно чистий продукт. І голова від нього не болить.

– То навіщо запитуєш, якщо і так усе робиш по-своєму? – промимрила Бурозубка, розмірковуючи, чим би закусити? Бо порція горілки, яку так щедро із чужої пляшки їй налив пан Сипонький, потребувала міцної (м’ясної) закуски. Але Кацапуля, бажаючи усім заманіфестувати, як вона дбає про цьоцю своєї подруги, кивнула на салатницю з маринованою кукурудзою.

– Дякую, я не голодна, – покривила душею тітонька. Вона боялася, що в тарілці зовсім не залишиться місця для риби чи ковбаси. Бо якщо покласти їх поруч із продуктом угорської фірми «Хунгаро фрукт», то вони, змішавшись із ним, перетворяться на неестетичну купку. На жаль, Кацапуля цього не розуміла, а сказати їй про це відкритим текстом тітонька не відважувалася: виховання не дозволяло.

Побачивши, що глуха до її протестів Кацапуля таки зачерпує кукурудзу ложкою, як екскаватор своїм ковшем пісок, Бурозубка спробувала її зупинити:

– Голубонько, я не люблю кукурудзи…

– То ви себе, дорогі наші цьоцю, просто обкрадаєте, – скорчила трагічну міну Кацапуля, впевнена, що Бурозубка соромиться їсти в чужому для неї товаристві. – Адже в кукурудзі – всякі вітаміни, і хто їх вживає…

– У того ніколи не випаде зубний протез… – гірко пожартувала тітонька.

– Але ж, тітонько, цей салат готувала я! Ви не хочете мого салату?

– Ну, якщо ти, то спробую трішечки.

– Кукурудза – це корисно! – примовляла приятелька племінниці і запопадливо наклала на тарілку тітки Броні маринованої кукурудзи, так із півпуда. Ця доза неабияк обурила Бурозубку.

«Що я – курка!? – образилася вона, але змовчала. – Заливне чомусь мені не пропонуєш…»

Ледве осиливши кукурудзу з крабовими паличками, тітка таки почала допоминатися заливного. Бо колись чула від лікарки у школі, що в старших жінок здебільшого суглоби потребують змазки, і в цьому випадку желатин йде їм на користь. Тож простягнула руку до тарелі із заливним язиком.

– Пробачте, але ви – дама елегантного віку, – зауважила Кацапуля. – Вам, либонь, не можна жирного, копченого, соленого й перченого.

– А заливне взагалі їсти нездорово, – зауважив і гендляр Сипонький. – Я, наприклад, вживаю виключно полядвицю, варене м’ясо, свіжий сир, болгарський перець, банани, апельсини, оливки. А вранці дуже корисно зварити кашу, додати до неї курагу, родзинки, грецькі горіхи, – цивілізував тітку купчина.

Його поради так образили стару діву, що вона дала волю викидам гніву. Так болотяний газ, вивільняючись із дна водойми, супроводжується виверженнями трясовиння. Дарма, що Орчик дотягнувся до тарелі з печенею і невмілою дитячою рукою намагався покласти перед тіткою найвизначніший шматок.

– Коли ви, нарешті, перестанете нав’язувати мені свою думку, коли припините насміхатися наді мною? – крикнула тітонька, зірвавшись з місця. – І яке ваше діло, що мені їсти, пити, в чому ходити і як жити!? Чи не забагато від мене хочете!? Якщо не сприймаєте мене такою, яка я є, то ідіть ви всі під три чорти!

І, пообіцявши, що її ноги ніколи не буде у цьому домі, тітонька покинула елітне зібрання.

Господарів і гостей настільки здивував гнівний спіч літньої дами, що вони надовго замовчали. Бо досі були впевнені, що Бурозубці глибоко начхати на те, що про неї думають близькі люди. Вони навіть не здогадувалися, що Бронька може бути такою горючою, вибуховою й легкозаймистою. І відчули себе негідниками. Але, щоб позбутися цього неприємного відчуття, почали обурюватися її вчинком.

– Не розумію, чому цьоця нагнівалася? – першим озвався Пасьоний. – Ми ж із неї порошинки здували!

– А я, що колись трималася за зуби самого губернатора, опустилася до того, що зазирала в рот цієї злидні… – не могла заспокоїтися Сипонька, наче щойно зазнала великої втрати.

– Біда у тому, що ця тьотя-мотя навіть не помічає, який прикрий у неї характер! – зробила висновок Ледьжива. – Карнегі – безсилий.

– Ось що я вам пораджу, – мов вода в унітазі, заклекотіла Кацапуля. – Не розсипайте бісеру перед цією свинею!

– Я все більше сумніваюся, що цьоця нам – рідня, – встряла Пасьона. – Мабуть, її мама згрішила з якимось простолюдином, а відтак збрехала братові мого дідуся, що дитина – його.

– Не дивно, що ця стервоза посивіла в дівках, – не припиняла перемивати тітчині кісточки Кацапуля. – Бо який би хлоп її витримав!

– Та сватався до неї один, – почав пригадувати Сипонький. – І коли все вже йшло до вінця, то за кілька днів до весілля молоді помітили, що вони не сходяться характерами!

– Розкажіть, як це було! – заохочували дядечка родичі.

– Замолоду тітка дуже любила кішок, і у неї в хаті було справдешнє котяче царство, – продовжив свою розповідь Сипонький. – А її принц, навпаки, не уявляв свого побуту без собачого товариства! Оскільки Бурозубка любила котів, а претендент на її руку – собак, то сімейне життя в них не склалося. Бо не можуть вжитися пес із котом! – завершив Сипонький розповідь під регіт рідні.

І камарилья[2] ще довго обурювалася вчинком Бурозубки, отримуючи неабияке блаженство. Адже шпортатися в білизні свого ближнього – це така ж насолода, як їсти, пити і віддаватися плотським