Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Проте Дмитро Іванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей близьких він інакший. Спокійний, розважливий, може легенько підштрикнути співрозмовника, вміє підштрикнути. Легенько й незлобиво, так що співрозмовник не розсердиться й відчує красу дотепу. Дмитро Іванович якось відпочивав з Корецьким у санаторії. Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собі, він не нав'язувався. Марченкові іноді здавалося, що оцей другий Корецький нудьгує за першим.
Високий, худий, зігнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний і тактовний знак запитання. Наталія Кирилівна стояла як нехай і невеликий, але грізний знак оклику. Це була жінка тверда, вольова, хотіла бути такою й тому була. Вона не визнавала панібратства, не хотіла сприймати жартів, врешті, розучилася їх розуміти зовсім — навіть на банкетах після захисту дисертацій, куди її неодмінно запрошували й куди вона зрідка приходила, сиділа прямо, стуливши вузькі безкровні губи, й, здавалося, стежила, чи не вчиняв хто якої нетактовності: з'їв більше, ніж треба, запізнився чи пішов рано.
Зараз вона тримала в руках якісь списки. Глянувши на них, Марченко зрозумів, що їхній з Корецьким прихід означає перевірку, перевірку на високому рівні: чи всі в лабораторії на місцях. Останнім часом Лепеха надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навіть була виставила за рогом будинку пост з фотоапаратом — фіксувати документально на плівці тих, що запізнилися. Того ж дня склодув Коли сумлінно виклацав з свого укриття плівку, проявив і виклеїв фотокартки під убивчим гаслом: «Ганьба порушникам трудової дисципліни». Третім у тій галереї був фотопортрет Павла Андрійовича Корецького. Портрети зняли через півгодини, проте вже після того, як усі встигли подивитися й насміятися всмак.
Коли Дмитро Іванович побачив у руках Лепехи списки, він відчув, як йому в грудях щось гидко тенькнуло, він розсердився на ту свою малодушність і, мабуть, тому сказав з невластивою різкістю:
— Не обрид вам, Наталіє Кирилівно, цей нагляд? Тільки марнуєте свій і чужий час.
В очах Лепехи засвітилися жовті вогники, хоч очі залишилися незрушними й безбарвними, як і допіру, вимовила твердими губами:
— А ось зараз побачимо, хто його змарновує. Вони вирушили в рейд. Попереду Лепеха, неприступна, безкомпромісна, майже урочиста, за нею Марченко — ображена гідність і справді трохи сердитий, позаду — серйозний і зосереджений Корецький (хоч обоє — і Дмитро Іванович і Наталія Кирилівна — знали, що та серйозність — удавана, прибрана з обов'язку).
У першій кімнаті не було нікого. На вбитому в стінку шафи цвяшку висів світлий плащ, але його могли залишити ще вчора. Лепеха подивилася на Марченка значуще, а Корецький відвів погляд убік. У другій кімнаті гуділа кліматична установка і хурчав млинок витяжки, на лівому столі стояла реторта, валялися якісь папірці, але теж було порожньо. До дверей третьої кімнати Марченко підійшов перший, ухопився за ручку обома руками, немовби намірився вирвати їх з завісами. Ним колотив гнів. На ту мить він уже забув, що допіру думав, ніби його вже ніщо й ніколи не виведе з рівноваги, ніяка буденна суєта не зіпсує настрою, все те прах, не вартий, аби на ньому обшмульгу — вати нерви. Він був упевнений, переконаний глибинно, що того вже не забуде, що ніякі життєві турбації не зрушать його з філософського спокою, що віднині він житиме інакше. І от уже забув. Усе те стерлося само по собі, згинуло в одну мить. Він задихався од гніву. Злостився на тих, кого донині любив, кого поважав, на тих, кого толерантно терпів, — на всіх одразу. Вони підло користувалися його добротою, його лібералізмом. Користувалися завжди. Відмічали тихцем у журналі тих, хто запізнився або й зовсім не прийшов на роботу (звичайно, не приходили тільки з якихось поважних причин), з його лабораторії найменше людей виходило на недільники та їздили в колгоспи — він усе те бачив, зрідка зауважував, іноді вдавав, що не бачить. Він справді був добрим за вдачею, доброта становила одну з його сутностей. Частину його сутності. Бувало, він спалахував. Навіть згарячу казав дурниці. Проте швидко вичахав і першим підходив до того, на кого щойно
кричав.
Але більше він не подарує. Такого свинства не сподівався зроду — віку. Від сьогодні вони в нього попуску не матимуть. Так, так, плювати йому на холодний, крізь дві крижинки погляд Лепехи, на похмуре зауваження, а може, навіть офіційну догану Корецького, річ не в тому — він сам наведе лад. В ту мить йому пригадалися слова, що він їх жартома часто цитував у лабораторії: «Жоден громадянин через мене не одягнув чорного плаща». Слова належали Періклу, вождеві афінської демократії, він цитував їх якось так, що забувалося, що це слова Перікла, а не його власні, й жодним чином не відчувалося прирівнювання до автора, видатної людини, вони ставали буденними, інститутськими, простими. Жодному працівникові лабораторії він не оголосив за десять років догани. Ба, одну таки оголосив.
Три роки тому. Але її б, мабуть, виніс і камінний сфінкс. Там треба було віддати під суд, а не оголошувати догану. І, такий збіг, учора заготував ще одну. Другу в житті. Юлію Вовку, що його називали в лабораторії Юликом.
Він ще не оголосив її, а написав і поклав у стіл. Щоб оголосити сьогодні. Але нехай хто скаже, що Марченко вчинив несправедливо! Де там несправедливо. Юлія давно треба вигнати з інституту. Та хіба лише його… Він і вижене. Сам напише клопотання…
Марченко аж задихався од гніву. Він уже подумки скликав у лабораторії збори, громив, розносив, кидав суворі присуди… У пориві гніву, люті рвонув двері кімнати, переступив поріг і застиг у подиві. Кімната була повна — повнісінька людей. Вони стовпилися біля столу з лівого боку й щось розглядали. Тут були всі співробітники — старші й молодші, інженери й препаратори. Навіть Юлій Вовк стояв тут. Він перший і кинувся назустріч Марченкові. Великі вуха, великі палаючі очі, сколошкане волосся, розхристаний, з забрудненими в щось біле руками. Такий він завжди — поспішливий,
