Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

А признайся, Ілонко, боїшся? Як привезли тебе в лікарню, а тоді в другу переклали. Слідом попід руки жінку завели, а вона звивалась і кричала: «Убийте, вдавіть мене, не хочу! Що вирячились? У нас тут у кожній смерть сидить!» Заспокойся, сказала ти, не поможеться. А може, ще й мине. «Стара карга, — вискнула жінка, — тобі все одно здихати, а в мене одне в пелюшках, а друге тільки ходити навчилось!» — «Жити всім хочеться, дитино», — одказала ти. А потім одвернулась до вікна, а там сонце слабке, мов крапля олії, висіло.

Не приставляйся, боїшся. Бо все життя чогось чекала. Поки Дмитро вивчиться, поки сини підростуть, поки хату поставите. Тепер сини на Камчатці. Сказала Дмитрові не прописувати, що з нею, мо’, й не страшне. Аби дітей зривати. Лесю, внучку, як згадає, так сльози і вдавлять. Ти ж моя маленька бабуська, казало.

Позаторік будуватися кінчили. Кухня, зала, спальня і ще одна спальня — про гостей. Туди килим повісили, як за корову грошей уторгували, і двоє ліжок, мов пароплави, поставили. Коли немає довго листів, то підеш туди, посидиш, перини переб’єш.

Любиш ти нову хату, хоч довго звикнути не могла. Вже кругом цегляні стіни звели, вже й дах, наче капелюх, звісився, а ти майстрам вариш, а собі сліз не збереш. Тепер хто не зайде — й похвалить. Чисто, прибрано, доріжок понатикала, рушники дівоцькі почепила. Аж цвіте скрізь. Дмитро завжди з чобітьми носиться — наче й поставить ніде.

Аж ось і він. Скочив із мотоцикла, біжить, картузом утирається.

— Лоню! — гукнув ще здалеку, а ближче застидався. — Як добралася?

— Автобусом прямо ізвідти сюди.

— А в хаті була? Я тут той наче й не нагиджував. Там у газовій плиті юшка зварена. Може, води од Гаманів принести?

— Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

— На таборі.

Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

— Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

— А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

— Не може бути! — аж скрикнув. — Ану ходім!

Вона встала — Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

У траві гнилички мухи допасували, а на яблуні — порожньо.

«Як я жив із тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

— Не може бути, — ще раз видихнув Димко.

Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

— Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, — обтрушуючи, звинявся перед нею. — Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

— Ось на, вже поналивались.

— Нащо ти? — спаленіла.

Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

— А як там… у Чернігові… що сказали?

— Нічого, — обізвалась тихо, — того нема.

— А тримали довго.

— Вигрівали. Все якимись лампами.

— Так справді? Справді нема?

— Кажу ж.

— Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! Йолки дрова! — Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. — Село густиме!

Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

Дерево облич

1

Породивши на світ каліку, станеш калікою сама. Чи полощеш на воді пелюшки, чи топиш у печі, чи вишиваєш — голова ніколи не спочиває. А за рік чи два все вигорить усередині, і ходиш по землі, мов ударена громом: кора ще ціла, а тіла вже давно нема.

Так і Нинила. Як вона ступає і чим вона дише?

А була ж на всю околицю дівка, навіть з портфелями сватались. Та коли вийшла за тихого, мов промокатка, бухгалтера, парубки в селі показилися. І коси реп’яхами їй закидали, і вікна глиною заливали. А що вже бідному бухгалтерові було! Та відлюдько не скаржився. Бувало, на велосипеді прискочить у поле, подивиться на неї здалеку — і знову в контору. Увечері ж тулив її до себе і, коли вона засинала, тихенько сідав за стіл і малював квіти. А то ще її поміж квітами і дітьми. Вранці Нинила сердилася і раділа: горілки не пив і в ручки ні з ким не брався, а що чудний і всей гас за ніч випалив — так, видно, Бог його таким поставив.

Якось парубота ради жарту послала до нього чоловіка з далекого села. Той утупився, на рахівницю обіперся й стримить.

— Ви у справі до мене чи як?

— У справі, в справі. У такій справі, що завтра на район поїдемо.

— По що?

— Недостача велика, от по що.

Коли Нинила ввечері прибігла з ланки й одчинила двері, чоботи трохи не вдарили її межи очі. Під сволоком висів її чоловік.

Вона й сама не знала, але Петько в ній уже був, і в ньому так щеміло манісіньке, з мачину, життя, коли рядили його батька і коли виносили з хати. І коли Нинила над ямою рвала хустку і мліла, Петько був з нею і, не побачивши живого світу, вже хотів померти. Саме тоді і вступила в нього мара, щоб забрати до батька. Вона смикнула його до себе, і тії миті Нинилу струсило. Вдова затихла, звела голову, і похорон з нею затих, тільки півча голосила так страшно і так високо, мов усіх піднімала до неба.

Нинила вже зрозуміла чи здогадалася, але тримати себе не змогла. І другого дня, і на дев’ятинах, коли невільна чоловікова душа поверталася додому, вона чула, як щось шаркало в сінях, як хлюпала вода у відрі, як дихала занавіска біля полу. Металася по хаті, гукаючи його. Вона могла б забожитися, що хтось колихав лампадку під іконами і хтось гладив її по голові, коли святешні сорочки покійного качала і розвішувала по хаті.

Якби місяць не звив гніздечко на її шибці, то, може, вона б і не