Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Любов Петрівна Пономаренко

— Чого ти сюди приперлася?

А ось позавчора ти прямо на вулиці став мене цілувати, а потім затягнув у машину, і ми поїхали назустріч листопаду. Ліс був схожим на царські палати. Все сяяло міддю золотом і рубіном.

У полі гуляв вихор і розносив скирту соломи. Ми бігали посеред того буревію і раптом за кілька кроків побачили лисеня. Ти сказав:

— Давай заберемо, я одвезу його до матері. Хай підгодує, а потім випустимо.

Лисеня не підпустило нас на відстань простягнутої руки. Стрімко злетіло і сховалося в бур’янах. Неподалік ми побачили калюжу крові, напевне, хтось уполював стару лисицю.

Ми вийшли на польову дорогу, що металася між пагорбами, наче боялася майбутнього. Подумалося: от би рушити цією дорогою, куди вона приведе. А потім вийти на тому місці і поставити курінь на все життя.

Ти мовчав, а потім заговорив уривками, так, ніби між словами виривалося полум’я шаленої пристрасті.

Не знаю, що ти казав. Вітер розкидав мою зачіску, ти ловив губами пасма. Ми заплуталися в батогах хмелю, що вже осипався. Ми обплелися білою травою, що мов ієрогліфи розсипалася підгір’ям. І вивітрилась, і висохла, і що вона хотіла написати, один Бог відає.

А потім, а потім, а потім! Мене заповнювало неможливе, далеке, уявне материнство. А ти щось городив про несправжність кохання. Про те, що жінки, хочуть мати чоловіків під підбором. І коли зачиняв дверцята машини, вони так загарчали, мов хотіли тебе загризти.

Я лишилася на тій зляканій польовій дорозі, що боялася майбутнього. Захотілося негайно, в цю мить залізти в чиюсь теплу нору й облизатися.

Звернула на стежку в гущавину лісу. Десь же мучиться те лисеня, в якого застрелили матір! І коли знайшла затишне провалля та засипалася листям, неподалік розпачливо заголосила твоя машина.

Ми більше не зустрічалися і вже не зустрінемось. Бачиш, любий, це навіть добре, що тебе знову немає в місті. Я поллю на балконі квіти, візьму валізу і тихо вийду з під’їзду.

Коли ти повертатимешся, вони радо засміються тобі назустріч і заплещуть у долоні… Ти вийдеш з машини й гукнеш: «Ей, партизанко, виходь!» А коли побачиш, що там живуть чужі люди, зсутулений, як розбитий ліхтар, повернешся до машини.

Ти згадаєш, скільки років ми були разом. І як захотіли повінчатися, а ти зупинив напівдорозі машину, вигукнув:

— Не одягну хомут на шию!

І обірвав мої руки на своїх плечах.

Може ти захочеш поїхати до наших дерев, до хмелю, до згаслих квіточок на узбіччі?

Десь там ходить осиротіле лисеня і не знає, кого шукати.

І сонце піде геть

Дзвонять порцелянові чашки на блюдцях у передпокої. Виноград розпускає листя. Лунко б’ється серце нашого великого будинку. Ідуть по вулиці жінки із золотавими кошиками. І хтось тихо ступає по килиму — «шам-шам». Ти вже знаєш — так підкрадається тільки зрада. Чи йде, чи не йде. Хтозна, що воно таке.

Мій чоловік стоїть на терасі, починається дощ. Грім метає ікру великого страху. Хтось у сусідньому будинку розмовляє зі старим фортепіано. А чоловік стоїть на терасі, як і тисячу років тому. Дим від його люльки облягає кущі жасмину. Скоро він зайде, і ми до обіду обміняємося буденними фразами. Вогко, треба почистити димоходи і розпалити камін. Листоноша довго не приносить вечірні газети. Марко не телефонує із Санкт-Петербурга. Міг би й згадати про батьків. І весь цей час, доки ми говоримо, зрада тихо чимчикує з передпокою. Це моя зрада. З маленького кошеняти вона виросла в хижого звіра.

Збиваючи до неба калюжі, летить швидка допомога. За сітками вікон — сірі протокольні обличчя. І треба, треба, треба все це зупинити! Моя калічна сестра з гарячими сухими руками стоїть на дверях у коридорі. Вона зайняла всю пройму, але її тіла, духу і сили не вистачить. Зрада сильніша. А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінґвея, поміж мокрими кущами.

Несподівано чоловік увімкнув музику Штрауса і запросив мене до вальсу під сполоханим дощем. Він вальсує, як він вальсує! Але навіть тепер його очі, мов гострі сірі камінці, боляче б’ють мене по всьому тілу. Його жорсткі, мов пружини, руки, можуть мене розламати або кинути під ноги мокрим кущам і деревам. Велике кохання завжди залишає великі руїни.

Але я думаю про інші руки, готові залюбити до смерті. Треба ж, такий ураган кохання! Ти жодного разу не зателефонував, жодного разу не зупинив мене на дорозі простими словами. Стрункі й витончені жінки звиваються біля тебе в’юницями. У рулонах свинцевого снігу обабіч дороги замотана твоя машина. І тисячі льодяних дзвінків на обмерзлих уночі гілках кличуть на допомогу.

Це наша рання весна. На ближньому каньйоні ієрогліфами кохання розписано завтрашній день. Той день, до якого, мов рись, прокрадається зрада. Тому так тривожно під час грому дзвонить у передпокої порцеляна. Тому мій чоловік дивиться крізь мури і стіни. Тому, подавши обід, моя сестра-близнючка зривається на кухні в риданнях:

— Бог дав тобі ч-чоловіка!

І я мечуся по будинку, аби не чути, як б’ється серце кімнат, коридорів і вікон. Дім у тихому стресі, у тузі, у розпачі. Сірі камінчики очей мого чоловіка нишпорять по всіх закутках. Він знає, що коли я повертаюся пізно і ховаюся в мансарді, щось таки трапилося.

Дах будинку переводить подих. Хапає на льоту галузки, що їх скидає розвихрене дерево. Я тільки чую, як вони свистять.

Отаке буреломне, таке запізніле кохання! Діти пишуть листи «тату й мамо», сестра — стара діва — замикає вхідні двері ланцюгами, падає біля образів, у сухих і гарячих руках тримаючи свічку. Чоловік досі в смокінгу стоїть на терасі, перегортаючи часопис. У телевізорі болящі і бездомні шукають прихистку. Чорношкірі дітлахи просять милостині. На сусідній вулиці завалилися три гаражі, відкрилися підземні ходи. Там на глиняних стінах плачуть лики святих. Приїхав монах з-під Лубен і читав проповідь. Діди, чекаючи хлібовозки, говорять про війну в Іраку. І все відболює, відривається, відлітає на той кінець життя.

Хижий звір уже тут, поруч. Одним стрибком він може все переламати, перебити, перевернути. Що ж, велике кохання — завше знак великої біди. Зраду ще можна зупинити. Якщо кинути на покаянну стіну твої смолянисті погляди. Наші випадкові зустрічі. Мої фантазії, розіп’яті на віконницях світанкового розпачу. Якщо завтра, о дев’ятій тридцять, коли ми стоятимемо біля кіоску за свіжими газетами, глянути тобі в очі. Обгорнути глибиною річок, гірким листом