Анна Київська - Режин Дефорж
— Книжки — мов річки, що зрошують землю, вони — джерела мудрості.
Батько з дочкою читали Святе письмо, твори церковних отців, а також хроніки та романи, перекладені з грецької та болгарської.
Її мати, сестри, навіть Олена глузували з потягу Анни до товариства освічених сивоголових мужів, якими оточив себе Ярослав, отих дідуганів, від яких, за словами Єлизавети, відгонило цапом і ладаном. Найсмердючіший був учений чернець Іларіон, але те, що він наближається, було чути, на щастя, здалеку.
На цю думку Анна приснула зо сміху. І справді, від Іларіона тхнуло, немов від цапа.
— Чого ти смієшся?
Дівчина стрепенулась.
— Це ти, Пилипе? Ти мене налякав!
— Даруй мені, але князеві гості дивуються, що тебе немає з ними, й побоюються, що ти занудьгувала через їхню розповідь про битви.
— Та що ти! Такі розповіді ніколи не викликають у мене нудьги.
— А я гадав, дівчата воліють слухати історії про кохання.
На щастя, надворі було темно й він не побачив, як Анна зашарілася. Вона невимушено відповіла:
— Можливо, але тільки не я. Це тебе дивує?
— Еге ж, — прошепотів він.
У темряві Анна не могла розгледіти обличчя юнака, але очі його блищали і, здавалося, шукали погляду її очей.
— Не дивись так на мене.
— Пробач. Уже скоро я взагалі більш не бачитиму тебе.
— Замовкни! Я наказую тобі мовчати.
— Наказуй скільки собі хочеш, я не слухатимусь тебе.
— Пилипе! Ти забув, з ким розмовляєш?
— Ні, Анно Ярославно, я не забув, що ти — дочка мого володаря й що ти збираєшся вийти заміж за іншого. Але з думок мені не сходить та прекрасна мить, коли я пригорнув тебе.
— Я була непритомна.
— Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…
— Нічого дивного — ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.
— … і прошепотіла: «Дякую»…
— Дрібниця, не варто про це говорити, — мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.
— … А тоді спитала: «Як тебе звати?»
— Пилипе!
— Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.
— Пилипе…
Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.
— Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! — бубонів тоді він.
Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця — Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.
Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.
Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!
Вони квапливо спустилися крутими сходами вниз. Там стояла Олена. Вона кинула на Пилипа підозріливий погляд.
— Що ти робив там угорі з княжною?
— Олено, облиш мене… Я востаннє милувалася рівниною.
— Хіба дівчина милується рівниною вдвох із чужим хлопцем напередодні свого одруження?
— Ой, та годі тобі про це одруження! Після того, як приїхав французький єпископ, воно у тебе з язика не сходить.
— Твій батько теж тільки про це й говорить! Гадаєш, він зрадіє, як дізнається, що його заручена дочка дозволяє іншому крутити їй голову?
Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.
— Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.
Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.
— Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.
— Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.
У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:
— Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я
