Анна Київська - Режин Дефорж

— Ага, і дуже її злякались! Ми сховалися в очерет… Вона була з болотяним дідьком…

— Вони з водяником гралися в піжмури…

— І вам не соромно розповідати ці казочки? — гримнула Олена. — Хіба ви не християнки?

— Облиш їх і поможи мені вдягтися. Ти теж християнка, і це не заважає тобі поклонятися нашим давнім богам.

— Неправда, я тільки розповідаю наші давні легенди.

— А ти можеш заприсягти на образі Пречистої діви Марії, пресвятої матері Божої, що ніколи не приносила нічого в жертву богові любові? — спитала пошепки Анна.

Олена знизала плечима.

— Я зробила це задля твого майбутнього щастя.

Ясні зелено-блакитні очі в Анни стали майже чорні, усміхнені вуста стислися, й гарне дівоче обличчя зашарілося.

— Не говори мені такого! Я забороняю тобі навіть згадувати про це!

Всі замовкли, побачивши, як Анна розгнівалася. Служниці мовчки вдягали її, силкуючись не виказувати хвилювання. Олена теж намагалася не смикнути ненароком кіс, у які вплітала стрічки й перли — подарунок княгині Індігерди. Розчесавши й заплівши Анну, вона увінчала її гарну голову високою короною руських княгинь.

— Усміхнися, доню моя, тобі негоже так сумувати. Тремтливі вуста ледь помітно всміхнулись, але очі налилися слізьми. — Ох, Олено!..

— Знаю, дитино, знаю… Татові й мамі сумно розлучатися з тобою, але ти повинна скоритися їм. Кажуть, Франція гарна країна, а король Генріх добрий чоловік…

— Але ж вона так далеко…

— На жаль, — зітхнула Олена.

— Ой, даруй, я забула, що ти теж покинеш рідний край і поїдеш зі мною.

— Годі про це, прошу тебе! Не може бути й мови, щоб ти вирушила туди без мене. А моя рідна дочка теж не залишиться без матері.

— У винагороду я попрошу короля, свого чоловіка, щоб він дав їй багатий посаг і знайшов гарного жениха.

Розмова про майбутнє заміжжя Олениної дочки допомогла Анні забути про власне заміжжя й повернула її очам їхню звичну ніжність.

Розділ другий

ВІЙНА ПРОТИ ВІЗАНТІЇ

Бенкетна зала, встелена березовим листям і яскраво освітлена смолоскипами, що палахкотіли на стінах чи в руках челяді, вирувала. Барвисті малюнки на дерев'яних перегородках прославляли подвиги княгині Ольги. Ця прабабуся завжди вражала Анну своєю відвагою й жорстокістю, а також мудрістю. Анна мріяла бути схожою на неї. На довгих столах, накритих червоною тканиною, що широкими складками спадала на підлогу, в строкатому безладі чекав на Володимирових гостей срібно-золотий посуд.

Новгородський князь увійшов до зали в супроводі музик, тримаючи під руку сестру. Вслід за ними ступала князева дружина Сігрід Шведська, Всеволод з єпископом Лукою, члени Віча, їхні дружини й дочки, вдягнені у важкі, вишиті яскравими нитками шати, із вплетеними в коси стрічками, з прикрашеними коштовним камінням уборами на головах, а також князівські дружинники.

Володимир посадив сестру праворуч від себе, а дружину — ліворуч. Потім князь кивнув головою, і молодий дружинник подався шукати в натовпі сорокарічного чоловіка з тавром на обличчі, вдягненого в розшиту сріблом туніку та ясно-сірі штани, заправлені в халяви темно-червоних шкіряних чобіт.

— Ласкаво просимо, воєводо Вишато. Ти виявиш велику честь Анні Ярославні, якщо сядеш поруч із нею.

— Для мене це теж буде велика честь, великий князю, — сказав воєвода, вклонившись і повернувши до княжни порожні очні ямки.

Анна насилу стримала зойк, побачивши скалічене обличчя.

— Чому йому викололи очі?

— Не тільки очі викололи, Анно Ярославно! — закричав сліпий і помахав правицею, на якій не було долоні.

— Ні, не тільки очі! — заволали з десяток дружинників, що теж стали в'язнями нескінченної ночі, і замахали куксами правої руки.

Поки вони сідали кожен на своє місце, панувала гнітюча тиша.

— Чому так скалічено цих благородних дружинників?

— То візантійці повелися так із своїми бранцями, — відповів Анні Володимир. — Пригадуєш, це було тисяча сорок третього року, цебто сім років тому, ти була тоді ще дитина. Все почалось із сутички між руськими й візантійськими торговцями на базарі святого Мамми в Царгороді. Там було вбито одного з перших торговців нашого міста. Його побратими згуртувалися й попрохали нашого батька Ярослава домогтися в Костянтина Візантійського відшкодування. Але той пихато відмовився це зробити. Ображені новгородці висловилися за війну й поставили мене на чолі війська. Я дав знати аж до Ісландії, що Новгород набирає воїнів і хоче йти війною на багатий Царгород. Воїни сходилися з Норвегії, Швеції, Гренландії. Кожен отримав чималу платню золотом. Невдовзі сто тисяч дружинників повсідалися на судна, та так тісно один до одного, що ніхто ніколи не сказав би, скільки їх там було. Отож наше військо під орудою хороброго Вишати спустилося під спокійним червневим небом по Дніпру, мріючи про скарби міста, що його охороняє Бог. Перше ніж перебратися через Босфор, ми вирішили зачекати, поки підтягнуться всі наші сили, й кинули якір біля підніжжя фортеці Гіеріон. Вартові покинули її, отетерівши зі страху перед такою тьмою хоробрих воїнів, ладних накинутися на їхнє гордовите поселення.

— Ця затримка дорого нам коштувала, великий князю, — сердито мовив воєвода Вишата.

— Еге ж, слід було негайно штурмувати! Гамір наростав: кожен воїн, який повернувся з тієї війни, висловлював свою думку про те, що треба було робити того дня.

— Тихо! — крикнув Володимир, підвівшись і гупнувши по столі мечем. — Тепер не слід говорити про минуле. Ми ж бо спільно ухвалили наші дії, давши так, на жаль, Костянтинові Мономахові час організувати свій захист. Згадайте, як ми відмовилися вислухати його послів. А вони наполягали, щоб ми не порушували миру, який давно вже панував між нашими країнами. Щойно стало відомо про ту нашу відмову, візантійці прогнали із столиці тисячі наших земляків разом з багатьма іншими вихідцями з північних країн, бо запідозрили їх у бажанні приєднатися до нас. Удосвіта третього дня — це була неділя — наш флот вирушив у бік Босфору. А ворожий флот стояв на якорях уздовж європейського узбережжя. Його очолювала імператорська галера пурпурового кольору, якою командував сам Костянтин. Ми провели день віч-на-віч. Надвечір візантійський імператор надіслав нам нову пропозицію укласти мир. Щоб прийняти її, я зажадав по три золотих для кожного мого дружинника. Але ми не одержали жодної відповіді. Ніч минула в чеканні. На світанку наступного дня наші судна розтяглися від одного берега бухти до другого, а греки стерегли вхід до Босфору. Якийсь час, що видався нам надто довгим, два флоти стояли на місці, погойдуючись на легких брижах. Нараз три швидкі галери попливли в наш бік. Це був сигнал для грізного штурму. Наші судна щільними рядами метнулись уперед. Наші дружинники протикали корпуси ворожих галер довгими списами, стинаючи візантійцям голови, відрубуючи