Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

– Привіт, Блесе, мій конику, мій розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи є у тебе що їсти? Чи ти теж згадуєш нашу домівку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобі тут ведеться. – Діставши із закоту рукава шматок хліба, залишений після сніданку, він розкришив його і згодував тварині. Попрощавшись, він пішов за сторожем через двір, широченний, наче ринкова площа великого міста, й частково засаджений липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві, подавши руку, коли раптом помітив, що не пам’ятає дороги до приміщення школи, яке йому вчора показували, засміявся, почервонів і попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, він зайшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків і юнаків, і помічник учителя Нарцис обернувся до нього.

– Я Ґольдмунд, – назвався він, – новий учень.

Нарцис коротко, не усміхаючись, привітався, вказавши йому на місце у задньому ряду, й продовжив свій урок.

Ґольдмунд сів. Він був здивований зустріти тут такого молодого вчителя, хіба на кілька років старшого за нього самого, він дивувався й страшенно радів, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний і водночас такий привабливий і чарівний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрів, там у стійлі стояв Блес – шматочок домівки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, і витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, діловим і переконливим голосом! Він уважно слухав, не зовсім розуміючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Він потрапив до хороших, приємних людей і був готовий любити їх і добиватися їхньої дружби. Зранку, ще лежачи в ліжку, після пробудження, він почувався пригніченим, та ще й давалася взнаки втома від тривалої подорожі, і прощаючись з батьком, він не втримав сліз. Та зараз усе було добре, він був задоволений. Він довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радів його підтягнутій стрункій статурі, прохолодному блискові його очей, його тонким устам, що ясно й чітко формували склади, його натхненному, наполегливому голосові.

Проте, коли урок закінчився й школярі галасливо попідхоплювалися з місць, Ґольдмунд перелякався, засоромлено помітивши, що якийсь час проспав. І не тільки він це помітив, його друзі по парті теж бачили це й пошепки передавали іншим. Щойно молодий вчитель залишив приміщення, як однокласники зусібіч почали смикати й штурхати Ґольдмунда.

– Виспався? – запитав один, вишкірившись.

– Гарний учень! – глузував інший. – З нього вийде справжній світоч церкви. Видно вже з першого уроку!

– Покладіть малого в ліжечко, – запропонував хтось із них, і вони підхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний регіт.

З такої несподіванки Ґольдмунд розлютився; він пручався, намагаючись вивільнитися, діставав штурханів, доки його нарешті кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Від нього він з силою вирвався, накинувся на першого-ліпшого і зчепився з ним у запеклій бійці. Його суперник був сильним парубком, так що всі завзято спостерігали за двобоєм. Коли ж Ґольдмунд не піддався й надавав силачеві добрячих стусанів, то серед товаришів у нього вже з’явилися друзі, хоч він ще й не знав їхніх імен. Та раптом всі кинулися врозтіч, і щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартін, керівник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Він здивовано поглянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розпашілому і трохи побитому обличчі.

– І що це з тобою? – запитав він. – Ти ж Ґольдмунд, чи не так? Вони скривдили тебе, ці бешкетники?

– Та ні, – відповів малий, – я з ним впорався.

– З ким це?

– Не знаю. Я ще не знаю їх. Хтось бився зі мною.

– Он воно що! Він почав?

– Не знаю. Ні, здається, я сам почав. Вони мене дражнили, от я й розсердився.

– Що ж, гарно ти починаєш, мій хлопче. Запам’ятай: якщо ще раз тут, у класі, влаштуєш бійку, будеш покараний. А зараз давай, гайда на вечерю, марш!

Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, як той втікав, засоромлений, намагаючись на ходу пальцями пригладити біляве розкуйовджене волосся.

Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був досить розбишацьким і нерозважливим; у пригніченому настрої він шукав і знайшов своїх однокласників за вечерею. Але його прийняли поштиво й доброзичливо, він шляхетно помирився зі своїм ворогом і з того часу почувався своїм у цьому колі.