Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

У такому потрактуванні творчої особи, якій все прощається, Гессе виходив з ніцшеанської ідеї надлюдини. Творчим даром наділені лише окремі люди, такий дар – іскра божа. Герой роману, відійшовши від участі в громадському житті, знаходить вихід з тупика безглуздості й безцільності існування у мистецтві. Саме художня творчість дає йому можливість розкрити свої здібності.

Життя стає суттєвою частиною креативного мистецтва, що відкриває шлях до примирення дихотомії Духу і Природи. Світ чуттєвості, інстинктів, підсвідоме, що раніше вважалося певним відхиленням, притаманним лише творчим людям, тепер стало необхідною умовою для створення мистецького твору. Для того щоб стати справжнім митцем, необхідно постійно вчитися життю, набувати нових вражень і досвіду.

Своїм завданням як митця, Ґольдмунд вважає максимальне наближення до розгадки таємниць життя. Йому вдалося знайти для цього свій ключ. Таємниця – у єдності протилежностей, у їх змінності, і він пробує передати цю єдність у своїх дерев’яних скульптурах. Ґольдмунд ставить перед собою сміливе завдання: розкрити суперечливий характер самої творчості – показати в нерухомому й застиглому змінність, плинність життя, зафіксувати живе у неживому, зупинити трепетну і нестримну миттєвість, зачарувати за допомогою розуму, постійного плину, здавалося б, безглузде у своїй постійній змінності життя, вдихнути в нього свій сенс. Його хвилює саме ця таємниця мистецтва й природної краси.

Становленню Ґольдмунда як митця значною мірою сприяє образ міфічної матері Ґольдмунда, «жінки артистичної і гріховної, яка символізує прапервень світу і стихію ероса-кохання – від найземніших його проявів до лицарського і містичного боготворення Мадонни». Створення образу Праматері, символу сутності самого життя, природи, символу абсолютної довершеності, стає найбільшою мрією Ґольдмунда.

Натхненний своїми життєвими спогадами, Ґольдмунд створює ряд талановитих дерев’яних скульптур: апостола Йоана, що має виразні риси Нарциса, Матері Божої, прототипом якої послужила дочка лицаря Лідія, задушевного абата Даніеля, настоятеля монастиря. Не Мадонну, не Матір Божу, не Діву Марію, що не причетна до земного, низинного, мріяв він створити. Йому ввижається обличчя іншої жінки, Праматері життя з усіма її суперечностями, Праматері самої природи. Вона є синтезом спогадів Ґольдмунда про його реальну матір, якої вже немає в живих, і містичної постаті, яку він собі постійно уявляє, вона є засадничою ідеєю всього його життя.

В мистецтві Ґольдмунда знаходять примирення не лише протилежності, в ньому знаходять вираження всі суперечливі переживання героя, як милі, прекрасні, так і сумні, потворні, ниці. Його скульптури є символами, віддзеркаленням вічного світу. Художність скульптур породжується напругою силового поля взаємодії Природи і Духу. В них виражена суперечність між бюргерською осідлістю і життям вільного митця, між мистецтвом як засобом матеріального заробітку і мистецтвом, яке твориться за покликом душі, між емоційністю, духовною наповненістю образів і внутрішньою порожнечею митця, що яскраво виявлено на прикладі протиставлення образів майстра Ніклауса і Ґольдмунда.

Таким чином, Ґольдмунд і Нарцис – це лише дві сторони одного явища. Як творчість Ґольдмунда неможлива без раціонального начала Нарциса, так само й умоглядне мислення і чиста думка Нарциса неможливі й безплідні без практики та їх практичного застосування. Недаремно Нарцис, приймаючи постриг і сан абата, перетворюється на Йоана, а перша фігура, яку Ґольдмунд вирізьбив з дерева, виявилася саме фігурою апостола Йоана, прототипом якої послужив Нарцис.

У кінці твору Нарцис і Ґольдмунд сходяться знову. Зустрічаються Творчість і Наука, Серце і Розум, чоловіче і жіноче начало. В їхніх розмовах намічається певне зближення позицій героїв. Процес індивідуації завершується тоді, коли людина стає цілісною, інтегрованою, спокійною, плідною і щасливою, коли свідоме і підсвідоме навчилися жити в мирі, доповнювати одне одного.