Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Єгонатан опритомнів.
І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася…
Заскреготав зубами від болю й розчарування.
— Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?!
Та вже не можна було нічого змінити!..
Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу.
Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає.
Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла.
— Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх…
Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість.
Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного.
Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові.
Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний «приятель справедливості», знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися!
І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить…
— Надмірна спека й більше нічого!
А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві!
Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…
Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.
Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою «тиверіадською квіткою», Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…
Та чи тільки палестинська?..
Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки…
Дійсно, може закрутитися голова!
І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову.
Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі.
Що ж це, зрештою?
Незнана схвильованість, як хмара самуму, що раптом задушливою заслоною затягає цілий світ довкола, нараз піднялась у Каєвій душі.
Серце так хитнулося, що забобонний неспокій аж випив кров із рум’яних юнакових щік, а довколишній ясний і барвний світ ураз потемнів і посірів.
Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, тяжко вдарив його оком і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе!
Надто-бо небезпечний завжди, а нині особливо, розбурханий Єрусалим, куди спішно виїхав прокуратор, щоб полаїщати прикру справу перенесення цезарських знаків[22].
— Clarissime![23] Адже ми вже приїхали! Амфітеатр перед нами!..
Це говорить Маркел.
Кай міцно рукою спиняє своїх коней. Скочйв на землю і знов неначе впав у сон: саме проти нього багато оздоблена лектика. А з неї виходить золотоволоса красуня…
— Вище всякого опису! — говорять про неї.
Почув, як обпікають його іскри, що сіються з синіх, як волошки або сапфіри, очей. Здавалося, що з них творяться крила, а серце розростається безмежно… Кругом не земля, а осяйне небо…
Так! Це вона, оспівана «тиверіадська квітка»!
Вона спинилася і чекає, поки Кай, у цю хвилину найвища особа в місті, вступить у цирк…
Але ні! Спершу ввійде ця божественна краса! їй личить бути першою скрізь і завжди! Прудким рухом Кай зриває свій дорогоцінний плащ і стелить його Магдалині під ноги…
Схилився в поклоні, чує глухий шум, немов від морського прибою, як за дитячих часів, у далекій рідній Таррагоні…
Але той шум не заглушує чарівного, як ніжна музика, голосу Маріам із Магдали, хоч промовила вона ледве чутно:
— Дякую, шляхетний пане!
Промовила й утопила його в погляді своїх волошково-синіх очей, проходячи достойно і з гідністю, ніби по звичайному килимі, по розстеленій тозі представника Риму.
— Славно починаєш ігри! — закусивши сміх, кидає МаркеіЛ. Фавнівські вогники грають у його зіницях.
— Але не хвилюйся! Міцніших за тебе кидала у сніг і в огонь непереможна Магдалинина краса. Не соромся, друже!
Він, Кай, буде соромитися свого свідомого вчинку, свого захоплення красою?
З гідністю, майже з викликом глянув у бік поважних патриціїв свого почту.
Погідні patres conscripti
