На білому світі - Микола Якович Зарудний
Правління колгоспу займає одну велику кімнату і комірчину — кабінет голови. Велика кімната — це бухгалтерія. Тут повновладним господарем є Леонтій Гнатович Горобець.
Леонтій Гнатович — людина скромна, ввічлива, дуже працьовита і чесна. Він навіть до своєї дружини Христі, коли вона приходить до бухгалтерії, звертається на «ви». Горобець читає всі газети, які тільки надходять у село, знає прізвища всіх прем'єр-міністрів і столиці країн світу. Його Христина Савівна — огрядна і ще досить гарна. Скільки їй років, ніхто не знає, бо паспорта нема. Христина Савівна стверджує, що сорок шостий. Але чому ми повинні доскіпуватися, скільки їй років? Коса у неї чорна, і щоки ще грають рум'янцем.
У родині Горобців панував повний матріархат. До речі, ця суспільна формація ще розквітає у нас на Україні, і в деяких випадках це не так і погано… Доля привела Леонтія Горобця у Сосонку десь восени сорок шостого року. І, власне, не доля, а сама Христина. Була тоді вона незаміжня, бо з чоловіком розійшлася ще перед війною і не думала про себе всі ці роки, коли світ палав у вогні. Та ось почали солдати повертатись додому — все комусь радість, а їй же чекати нікого. І ніхто не знав, скільки горя було та гірких слізу старенькій хатині над ставом. Невже отак усе життя пройде в самотині, без щирого слова, без дружини? Хоча б яка шинеля чи фуфайка висіла на гвіздку біля дверей, хоча б хто начадив міцним самосадом, та випив чарку коли, та обняв… Ніхто й порога не переступить. Удівці — і ті до дівчат старостів засилають, а молоді й поготів. Але не така була вдача в Христини, щоб скоритись. Якоїсь суботи наперекір долі взула хромові чоботи, накинула тернову хустку і пішла в Косопілля, на ярмарок.
Колись ярмарки в Косопіллі славились на всю округу, а тоді, в сорок шостому, сумно було дивитись на чорні юрми людей, змучених війною і горем. Продавали картоплю на десятки і жито склянками, за шматочок сала правили як за батька. За старими рундуками пахло самогоном. Тут торгували ще й милом, гасом, голками і чунями. Прийшла сюди й Христина: мила купити та голку. Ну, між іншим, подивитись і на чоловіків — їх усіх чогось тягнула сюди нечиста сила…
За рундуками — стоголосий гомін, пахне тютюном, потом, милом, часником і самогоном. Спритні молодиці прикривають фартухами сулії в кошиках, з-під шинелей, фуфайок і піджаків виглядають пакунки та вузлики.
— Налітай, баби, на мило! Кому мила марки «Теже»?! Кому парфумерії?!
— Та яке ж це «Теже», коли воно псом смердить?
— А ти не нюхай. Кому «Теже»?..
— Щоб я так додому потрапила, як вона з махоркою! Чистий первак…
— Беріть і не роздумуйте, та цим штанам зносу не буде…
— Розкажу, що було, що є і що буде, тягни карту!
— Пийте на здоров'ячко! Дай боже, щоб наші вороги рачки лазили…
— Граждани, браття і сьостри, подайте, хто скільки може. Вернувся я із фронту, постріляний і порубаний у боях…
— Іди додому, чортова твоя душа! А ти чужих чоловіків не переманюй, шльондра румунська!
— Тягни, тягни його — все одно до мене прибіжить…
— Не купив, то не лапай!
— Xa-xa-xa!
— Ги-ги-ги… Ну й спритний, мать твою… бог любив!
Весело. Христина проштовхується крізь натовп. Наче й війни не було — стільки цих чоловіків та парубків. Он той медалями видзвонює, кучері з-під кашкета вибились… А цей чорним вусом поводить і очима стріляє… Біля паркана сидять двоє, обнявшись:
Беларуссия родная, Украина золотая, Ваше счастье молодое Мы штыками стальными оградим…— Ну то й що — випили, але ж співають як!
— Граждани, браття і сьостри, на Сандомирському плацдармі вдарено мене стальною кулею у груди…
Христина відчула, як хтось шарпає її за спідницю, оглянулась.
— Сестра родная, дай троячку на пропитаніє,— на Христину дивились посоловілі очі героя Сандомирського плацдарму.
— Ану, Сандомир, давай за мною! — схопила його за руку і вивела з натовпу.— Тебе ж задушать тут, де ж це ти встиг набратись? Іди додому, бо вмреш.
— Горкая доля моя,— маленький чоловічок в порваній шинелі притулився до Христини і заплакав,— один я на світі білому, браття і сьостри…
Чоловічок схлипнув, як дитина, і п'яні сльози текли по його блідому обличчі.
— А сам же звідки, звідки ти? — допитувалася Христина.
— Я сам з Кобиляків,— похитувався чоловічок.— Приїхав з фронту — мами не застав, хата — розвалилась, і я з печалі пішов у світ… Граждани, браття і сьостри! — Ступив ще кілька кроків, але Христина схопила його за комір.
— Ти чого себе ганьбиш перед людьми? Банька ти, а не солдат. Показуй документа! — Христина знову взяла чоловічка за руку і пішла з базару. Він дріботів слідом, як школярик.
— Христино! — гукали сосонські молодиці.— Скільки дала за бичка?! Як не хоче йти, то в пелену візьми!
Біля містка, уже за Косопіллям, Христина потягла чоловічка на берег Русавки, в очерети.
— Роздягайся і в воду! — наказала.— І документа показуй.
Солдатик віддав їй потертого бумажника, а сам стягнув з себе старе обмундирування і поліз у воду.
— Та який же ти в чорта герой,— засміялася Христина.— Ти ж писар демобілізований… Горобець. Леонтій Гнатович Горобець… Ось бумага є, що тобі фронт гроші видав. Де
