На білому світі - Микола Якович Зарудний
— То забирайте свого драндулета і газуйте на Штати.— Платон став між дівчиною і чоловічком у френчі.— Хто у вас вимагав хабара, хто?
— Буде треба — скажу. І ти не дуже, бо я — Пишва з міністерства! — Чоловічок помахав куцим пальцем і відійшов, сповнений власної гідності.
— Жук! Нема дня такого, щоб тобі не зіпсували настрою.— І до дівчини: — Ви що, фарами стовпи збивали?
— Це я так з гаража виїжджала…
— Ловко. Давно шоферуєте?
— Ні…
— Давайте інструменти.
Лише тепер дівчина помітила, що хлопець тримав у руці нову фару.
— Я не знаю, де вони лежать,— винувато усміхнулась.
— У багажнику мусять бути, синьйорино. Відчиніть!
Платон працював мовчки. Вона стояла біля нього, тримаючи в обох руках всі інструменти, які тільки трапилися в багажнику: а може, вони знадобляться цьому сердитому хлопцеві? Чому він мовчить?
— Дайте мені ключа на десять,— почула.
— Я не знаю, який на десять.— Дівчина розгублено простягнула Платонові всі ключі.
— А що ви взагалі знаєте? Ключа підібрати не може, а сідає за руль.— Узяв потрібного ключа і помахав ним перед очима красуні.— Ось написано — десять, бачите?.. А чого ви дивитесь на мене?
— Так…
Він зовсім не такий уже й сердитий, цей Платон. І симпатичний. Брови стрімко зійшлись на переніссі, але очі лагідні, карі очі в нього. Каштанове волосся неслухняними пасмами спадає на чоло. Цікаво, чому його називають студентом?
— Чому вас кличуть студентом? — несподівано для себе запитала.
— Бо я маю честь належати до цього племені. Ще будуть запитання?
— Будуть. Де ви вчитесь?
— Гризу граніт се-ге наук, в академії.
— Давно гризете?
— Три роки… Лампочка, здається, ціла.
— Будете агрономом?
— Умгу…
— А тут, на станції, ви… тимчасово, чи…
— Студент, уявіть собі, теж мусить їсти і мати штани… Все. Можете їхати.
— Спасибі… Візьміть.— Дівчина подала Платонові гроші.
— Заплатите в бухгалтерії. Хабарів, як вам відомо, ми не беремо.
— Але ж ви після робочого дня…
— Людина людині — друг, товариш і брат. Бувайте!
І він пішов. Високий, широкоплечий, по-військовому підтягнутий. Оглянеться? Ні. Хай собі йде. Подумаєш, «друг, товариш і брат»!
До міста підкрадались хмари. Важкі, осінні. Зі степу нарешті прорвався крізь кам'яний заслін будівель вітер. Шарудів пожовклим листям, тужно стогнав у дротах, немов скаржився на свою долю.
Бідні міські вітри, нема вам простору. Навіщо вам битись у цих кам'яницях, зривати старі дахи і куйовдити зачіски модниць? Шугайте, вітри, над степами, розсівайте над чорними гонами рясні дощі…
Платон підставляв вітрові лице і вловлював п'янкі запахи осіннього поля. У пам'яті спливла Сосонка і мати. Як вона там? І листів нема. Напевне, образилась, що після практики тільки на два дні й приїхав. Провела за село, сказала на прощання:
— Жаль, сину, що їдеш з батьківської хати… Поробив би і це літо в колгоспі, як торік… Хвалять тебе люди, спасибі їм…
— У мене, мамо, в місті саме сезон… Туристи всякі приїжджають, заробити можна, ще ж два роки вчитись, а на саму стипендію не протягну…
— То кінчай швидше ту науку та повертайся, бо земля сили молодої вимагає і люди тебе ждуть… Матері тяжко було йти, вона задихалась.
— Мамо, ідіть уже додому,— попросив Платон.
— Ще он до тієї вербички проведу… А ти ж, сину, приїжджай.
…Якась машина різко загальмувала біля самісінького тротуару, Платон аж відсахнувся. Відчинились дверцята знайомого вже «Москвича».
— Я сигналю, сигналю, а ви не чуєте,— швидко заговорила дівчина.— Сідайте, бо зараз буде дощ, промокнете до ниточки.
Платон сів у машину.
Ні, ця русява красуня явно не могла претендувати на звання першокласного водія. «Москвич», певно, це відчував, бо незадоволено гарчав, шарпався і тицявся своїм тупорилим передом куди хотів. Коли ж хвацько збив цементову смітницю, яка поважно стояла на тротуарі, Гайворон не витримав:
— Так ми з вами, синьйорино, не доїдемо. Сідайте на моє місце.
— Я не синьйорина, а Наталка,— відказала сухо, але місцем поступилась.
— На якій вулиці ви живете?
— На бульварі Лесі Українки.
— Довезу.
Платонові в дзеркальце було видно Наталчині очі, а коли трохи відхилився, то і все обличчя.
— Вам так незручно дивитись на мене,— мовила дівчина і повернула дзеркальце.— І взагалі, нічого цікавого не побачите…
— Мені подобаються такі скромні дівчатка,— відповів юнак.
— Перше враження може бути помилковим,— застерегла Наталка.
— Розберусь…
На поворотах дівчина мимоволі тулилась до Платонового плеча, і тоді в нього на якусь мить виникало нестерпне бажання обняти її. Краєчком ока бачив стрункі ноги…
— Ви теж не дуже уважний шофер, треба дивитись на дорогу,— промовила Наталка і натягнула на коліна плаття.
— Можете не турбуватись, я два роки бронетранспортери водив,— сказав Гайворон і відчув, що червоніє. Зв'язався на свою голову. Відвези її додому, а потім чалапай до гуртожитку через усе місто. А ось і бульвар…
— Де ваш будинок?
— Ми вже проїхали,— якось по-дитячому засміялась Наталка.
— Чому ж ви не сказали? — зупинив машину.
— Я не
