Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.
- Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре…
Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю- чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба заправлятися без упину день у день.
Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про те розказував.
Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися. Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як перце.
- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої дiти!
Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв…
Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.
I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями.
А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу.
Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.
По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт.
В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.
Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз.
До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.
Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'їжджає.
Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.
- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:
- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали.
Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.
Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсується.
Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче
