Води слонам - Сара Груен

– Ходімо.

Я щось натворив, безперечно.

Іду за ним у коридор. Мак-Ґоверн виходить за мною, причиняє двері аудиторії. Вони стають, обидва схрещують руки, із суворими обличчями.

Я панічно намагаюся пригадати, аналізую останні дні. Вони прочесали гуртожиток? Знайшли лікер Едварда? Порнокомікси? Боже мій, якщо мене зараз відрахують, батько мене закопає. Це гарантовано. Боюся подумати, що буде з матір’ю. Добре, може, я й випив краплю віскі, але я не винен у тому фіаско хлопців у хліві…

Декан глибоко вдихає, зводить очі й кладе руку мені на плече.

– Синку, трапилася аварія. – Коротка пауза. – Автомобільна. – Трохи довша пауза. – Там були твої батьки.

Я дивлюся на нього, чекаю, що далі.

– Вони… Житимуть?

– Мені прикро, синку. Усе сталося за секунду. Нічого не можна було зробити.

Я витріщаюся на нього, намагаючись зловити його погляд, але не можу – він дивиться у порожнечу за мною. У мене на периферії очей вибухають зірки.

– Ти в порядку, синку?

– Що?

– Ти в порядку?

Я раптом знову бачу його перед собою. Кліпаю, намагаючись зрозуміти, що він хоче. Як я можу бути в порядку, чорт забирай? Нарешті я розумію, що він питає, чи буду я плакати.

Декан кашляє і продовжує:

– Тобі треба буде поїхати. Підтвердити їхні особи. Я відвезу тебе на станцію.

НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ – ІЗ НАШОГО ПРИХОДУ – чекає нас на станції у цивільному одязі. Вітає мене незграбним кивком голови й міцним рукостисканням. Трохи запізно, але гаряче обіймає. Гучно плескає по спині, важко дихає. Тоді відвозить до лікарні у власній машині, дворічному фаетоні, за який, напевно, віддав усі гроші світу. Люди б зробили так багато речей по-іншому, якби знали, що станеться того пам’ятного жовтня.

Коронер проводить нас у підвал і заходить у якісь двері. Ми стоїмо зовні. Через кілька хвилин двері прочиняє медсестра й тримає відкритими, ніби запрошуючи нас усередину.

Вікон нема. На стіні висить годинник, але кімната загалом порожня. На підлозі оливково-білий лінолеум, у центрі кімнати дві каталки. На кожній – тіло, вкрите простирадлом. Я не розумію, що там. Навіть не можу визначити, де голова, а де ноги.

– Ви готові? – питає коронер, стаючи між каталками.

Я ковтаю і киваю. На моє плече лягає рука. Начальник поліції.

Коронер знімає простирадло спочатку з батька, тоді з матері.

Вони не схожі на моїх батьків, це може бути хто завгодно.

На тілах повсюдно смерть – на кривавих шматках розбитих тулубів, у круглих плямах безкровної шкіри, у пустих очних ямах. У мами на обличчі – дуже красивому й доглянутому за життя – застигла гримаса смерті. Волосся заплуталося, закривавлене, вдавлене в яму пробитого черепа. Рот відкритий, підборіддя висить, наче вона хропе.

Я відвертаюся, і з мого рота ллється блювотина. Хтось підбігає з посудиною, але я промахуюся і чую, як рідина хлюпає на підлозі, стікає по стіні. Лише чую це все, тому що очі міцно заплющені. Я блюю знову й знову, поки не лишається нічого. Попри це, мене й далі викручує й ріже шлунок, і, здається, зараз виверне навиворіт.

МЕНЕ КУДИСЬ ВЕДУТЬ І САДЯТЬ У КРІСЛО. Добра медсестра в білій крохмальній формі приносить каву, яка стоїть біля мене на столику й холоне.

Пізніше підходить священник і сідає поряд. Питає, чи хочу я комусь зателефонувати. Я лепечу, що всі мої родичі в Польщі. Він питає про сусідів чи знайомих із церкви, але, побий мене грім, я не можу пригадати жодного імені. Жодного. Не впевнений, що я б і своє згадав у той момент.

Коли він відходить, я непомітно вислизаю. До нашого дому три з гаком кілометри, і я доходжу туди якраз коли останній срібний промінь сонця ховається за горизонтом.

На виїзній доріжці порожньо. Звісно.

Зупиняюся на задньому дворі, тримаючи валізу й витріщаючись на довгу приземисту будівлю за будинком. Біля неї стоїть новий знак. Літери чорні й блискучі:

Е. Дженковскі та син

Доктори ветеринарної медицини

Через якийсь час я обертаюся до будинку, заходжу на веранду і штовхаю задні двері.

Батькова безцінна власність – радіо «Філко» – стоїть на кухонній стійці. Мамин блакитний светр висить на спинці стільця. На столі випрасувані серветки, ваза із зів’ялими фіалками. Перевернута салатниця, дві тарілки, купка приборів, розкладених висихати на картатому рушнику біля мийки.

Цього ранку в мене були батьки. Цього ранку вони поснідали.

Я падаю на коліна прямо на веранді й ридаю, затуливши лице долонями.

ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ДО МЕНЕ ПРИХОДЯТЬ помічниці пастора з церкви, яких інформувала дружина начальника поліції.

Я все ще сиджу на ґанку, притиснувши лице до колін. Чую, як тріщить гравій під колесами, грюкають дверцята машин, і за секунду мене оточують пухкі тіла, одяг у квіточки, руки в рукавичках. Мене притискають м’які груди, колють капелюшки з вуалями, окутує аромат жасминової, лавандової, трояндової води. Смерть – це формальний захід, і вони прийшли в найкращих недільних нарядах. Вони поплескують, метушаться і, до всього цього, квокчуть.

Як же прикро, як прикро. Такі гарні люди, так-так. Ця трагедія позбавлена сенсу, але несповідимі шляхи Його. Вони про все подбають. Гостьова кімната Джима й Мейбел Ньюратерів уже готова. Я можу ні про що не перейматися.

Вони беруть мою валізу й дружно проводять до заведеної машини. Похмурий Джим Ньюратер сидить за кермом, міцно стискаючи його обома руками.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Я ХОВАЮ БАТЬКІВ, і мене викликають до офісу Едмунда Гайда, есквайра, щоб поговорити про нерухомість. Я сідаю в тверде шкіряне крісло навпроти містера Гайда, поки він методично підводить бесіду до того, що тут нічого обговорювати. Спочатку мені здається, що він кепкує. Очевидно, останні два роки мій батько брав оплату у вигляді бобів і яєць.

– Бобів і яєць? – У мене голос зривається від подиву. – Бобів і яєць?!

– І курей. А також інших продуктів.

– Я не розумію.

– Це те, що мають люди, синку. Громаді зараз нелегко, твій батько допомагав як виходило. Не міг ігнорувати страждання тварин.

– Але… Я не розумію все одно. Навіть якщо він брав плату чим завгодно, то чому їхнє майно належить банку?

– Вони не виплатили іпотеку.

– У моїх батьків не було іпотеки.

Він знічується. Тримає руки куполом перед собою.

– Ну, взагалі-то, була.

– Ні, не було! – заперечую я. – Вони там жили тридцять років. Батько віддав усе до копійки.

– Їхній банк збанкрутів.

Я звужую очі.

– Мені здалося, ви щойно сказали, що все майно відходить банку.

Він важко зітхає.

– Іншому банку. Тому, який дав їм іпотеку, коли попередній закрився.

Я не можу зрозуміти, чи він намагається показати свою терплячість і в нього погано виходить, чи прямо показує мені, що хоче, щоб я забрався геть.

Я замовкаю, зважую