Води слонам - Сара Груен

– Я не хочу в кімнату! Поверніть мене! Ви не маєте права!

Але схоже на те, що має. Дівчина везе мене коридором зі швидкістю світла й блискавично повертає в кімнату. Натискає на гальма так різко, що я аж здригаюся.

– Я просто зараз повернуся в їдальню, – кажу я, поки вона піднімає підставку для ніг.

– Ні, не повернетеся, – відказує медсестра і опускає мої ноги на підлогу.

– Це несправедливо! – вигукую я і відчуваю, що переходжу на фальцет. – Я за тим столом сидів завжди, а він тут усього два тижні! Чому всі за нього?

– Ніхто тут ні за кого.

Вона нахиляється, підставляючи своє плече під моє, піднімає мене, я кладу голову їй на плече. У неї пряме волосся, яке пахне квітами. Дівчина садовить мене на ліжко, у мене перед очима її груди в блідо-рожевій формі. І бейдж з іменем.

– Розмарі.

– Так, містере Дженковскі?

– Він бреше, ви ж розумієте.

– Нічого такого я не розумію. І ви так само.

– Та ні, я якраз розумію. Я був на шоу.

Вона роздратовано кліпає.

– Ви про що?

– Ох, та ні про що.

– Ви працювали в цирку?

– Та забудьте.

Незручна пауза.

– Містер Мак-Ґінті міг серйозно собі нашкодити, – говорить вона й вирівнює мені ноги. Швидко, вправно, але зупиняється.

– Не міг. Цих юристів жодна трясця не візьме.

Вона довго на мене дивиться, начебто бачить у мені особистість. Мені навіть здається, що я чую дзвін тиші. Дівчина різко повертається в реальність.

– Ваша сім’я поведе вас на вихідні до цирку?

– О так, – гордо кажу я. – До мене ж щонеділі приходять. Завжди, як годинник.

Розмарі струшує ковдру й кладе мені на ноги.

– Принести вам вечерю?

– Ні.

Зависає незручна пауза. Мабуть, я мав додати «дякую», але вже пізно.

– Ну добре, – каже вона. – Я пізніше зайду перевірити, чи потрібно вам щось.

Ага. Прийде. Вони так завжди говорять.

АЛЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ. Вривається в мою кімнату й ставить тацю з обідньою каламуттю мені на коліна.

– Нікому не кажіть. – Сідає поруч і розкриває серветку з пластиковою виделкою і тарілкою фруктів: полуницею, динею, яблуком. – Я взяла це собі на обід. Я на дієті. Хочете фруктів, містере Дженковскі?

Я б відповів, але прикрив рота долонею – відчуваю, як вона тремтить. Божечки, яблуко.

Вона плескає мене по плечу й виходить із кімнати, ввічливо ігноруючи мої сльози.

Я кладу шматочок яблука в рота, відчуваю його сік. Флуоресцентна лампа наді мною гуде й освітлює мої криві пальці, якими я беру фрукти з тарілки. Пальці здаються чужими. Це точно не мої.

Вік – страшний крадій. Тільки-но приводиш життя до ладу, він вибиває землю з-під ніг і затягує назад. Робить боляче, затуманює голову й нишком поширює рак у тілі дружини.

Лікар сказав, там метастази. Лишилося кілька тижнів чи місяців. Але вона була слабкою, як пташка. Померла через дев’ять днів. Після шістдесят одного року зі мною вона просто стисла мою руку й видихнула востаннє.

Попри те що я хотів би повернути її, я все ж радий, що вона пішла першою. Її не стало, і в мене всередині ніби щось тріснуло. У той момент усе скінчилося і для мене. Я не хотів би, щоб таке відчула вона. Бути тим, хто вижив, – лайняно.

Я завжди думав, що найкраща альтернатива – це старіти, але тепер не певен. Іноді буденність із бінго, співами й древніми людьми на візочках, які збираються у коридорі і з яких сиплеться пісок, примушує мене хотіти вмерти. Особливо коли я розумію, що я один із древніх стариганів, які припадають пилом, наче нікому не потрібні цяцьки.

Але що я можу зробити? Усе, на що я зараз здатний, – це чекати невідворотного й спостерігати, як привиди минулого метушаться у моєму пустому теперішньому. Вони ламають усе, нахабно вриваються, тому що їм ніхто цього не забороняє. Я перестав із ними боротися.

Вони й зараз метушаться й руйнують усе навколо мене.

Заходьте, почувайтеся як удома, не соромтеся. Побудьте тут трошки. О, перепрошую – ви вже й так комфортно влаштувалися.

Довбані привиди минулого.

Мені двадцять три, і я сиджу поряд із Кетрін Гейл. Чи, скоріше, вона сидить поряд зі мною – вона увійшла в лекційну залу після мене й байдуже тинялася між лавками, поки ми не зіткнулися стегнами й вона не зашарілася так, наче це трапилося випадково.

Кетрін – одна з чотирьох жінок на курсі 1931 року, і її жорстокість не має меж. Уже й не знаю, скільки разів я думав: «Боже, вона нарешті дасть мені це зробити», але отримував, як ляпаса, тільки: «Господи, вона хоче, щоб я зупинився ЗАРАЗ?»

Наскільки я знаю, я найстарший цнотливий хлопець на планеті. Безперечно, ніхто мого віку в такому би ніколи не зізнався. Навіть мій сусід Едвард має підтверджену всіма перемогу, хоча я схильний вірити, що його найближчий контакт із голою жінкою траплявся, коли він тримав у руках порнокомікси. Недавно хлопці з моєї футбольної команди заплатили жінці четвертак, щоб вона дозволила їм це зробити по черзі в хліву. Я б дуже хотів лишити свою цноту в стінах Корнелльського університету, але я не зміг узяти в цьому участь. Просто не міг так вчинити.

А через десять днів, після шести довгих років розтинів, кастрацій, прийомів жереб’ят у кобил і засовування рук у коров’ячі зади стільки разів, що я збився з ліку, я і моя надійна тінь Цнота поїдемо з Ітаки й почнемо працювати у ветеринарній клініці мого батька в Норвічі.

– Тут ви бачите підтвердження, що в маленькій віддаленій кишці є затвердіння, – говорить професор Віллард Мак-Ґоверн байдужим голосом.

Він ліниво тикає указкою в перекручені кишки мертвої попелястої кози.

– Оце, разом зі збільшенням мезентеріальних лімфатичних вузлів, безпомилково вказує на…

Двері скриплять, Мак-Ґоверн обертається, його указка все ще в животі кози. Декан Вілкінс швидко піднімається сходами на подіум. Нахиляється до викладача, їхні голови так близько, що майже торкаються. Мак-Ґоверн уважно слухає тривожний шепіт Вілкінса, тоді піднімає очі й стурбовано обводить студентів очима.

Усі навколо мене застигають. Кетрін бачить мій погляд, закидає ногу на ногу й гладить млявими руками спідницю. Я важко ковтаю й відвертаюся.

– Джейкоб Дженковскі?

Я в шоці, впускаю олівець. Він закочується під ногу Кетрін. Я прокашлююся і підскакую. П’ятдесят пар очей дивляться на мене.

– Так, сер.

– Можна вас на кілька слів, будь ласка?

Я закриваю зошит і кладу його на лаву. Кетрін піднімає олівець і віддає мені, на мить затримавши пальці на моїх. Я пробираюся до проходу повз чужі коліна, наступаючи на ноги, чую за собою шепіт.

Декан дивиться на