Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Нарешті велика свята робота була закінчена. Господь витер об фартух руки і попрямував до виходу.

— Чи надовго, святий Отче? — поцікавився Диявол.

— Спочину кілька космічних величин на дальніх Зірках... А ти прибери тут усе до ладу... І перестань шкодити у Всесвіті, бо урветься терпець і кара Господня впаде й на Чорта.

— Я буду тихішим води і нижчим трави, святий Отче.

Диявол покірно схилився у три погибелі, а коли Бог зник з очей у небесному просторі, тут же випростався, радісно заплескав у долоні й, сміючись, заплигав, закрутився дзигою. Нарешті, сплеск його веселих емоцій спав, він підійшов до робочого столу Господа і гарячково почав ліпити своїх, чортових, людей, примовляючи:

— Бог створив людей добрих, а я, навпаки, — злих, як собак. Він щедрих, я — скнар. Він — лагідних, я — грубіянів. Він — розумних, я — дурних. Він — роботящих, я — ледарів. Він — душевних, я — бездушних. Він — самостійні й незалежні держави, а я — величезні імперії, які є тюрмою для менших народів. Він — мир і спокій, я — революції й перевороти, вічні війни за життєвий простір, за незалежність, за волю. Він — так, а я — перетак, усе — вверх дном. Ну й весело буде мені! А головне — не буду в Пеклі безробітним, не сидітиму, склавши руки, і не їстиму даремно у Бога хліб, бо грішників тих розведеться, як у морях-океанах піску... Ха-ха-ха!

Диявол усе ліпив і ліпив чоловічків з глини, що залишилася на Божому столі. У кожне, виліплене ним створіння, вдихав свій, нечистої сили, дух і примовляв:

— З чортом — на Землю, а звідти — до Пекла.

Темно, хоч око виколи. Нараз — небесний грім, химерна блискавка і гуркіт, наче, сиплеться на бляху каміння. Цей дикий гуркіт продовжувався недовго — всього хвилину-другу, і все раптово, як і почалося, стихло. Темряву розсік пучок спокійного сяйва. В ньому чітко видно у золотаво-срібному одязі, з гітарою на спині Диявола. Він — збуджений, веселий і збаламучений — ходить взад-вперед... Нарешті, зупинився, чомусь насторожився... До його слуху почали долинати якісь ледь чутні крики. Вони все гучнішали. Їх уже можна було розібрати... Здалеку, десь із Всесвіту, доносилося: "Хай живе французька революція!", "Геть царя!", "Короля на гільйотину!", "Хай живе соціалістична революція!", "Вся влада Радам!", "Фабрики — робітникам, земля — селянам!" Лунає пісня "Марсельєза", спершу французькою, а потім російською мовами:

Вона змінюється "Інтернаціоналом":

...Петроград у квітні 1917 року. Фінляндський вокзал. Озброєні солдати в'їхали на багатолюдний майдан на броньовику. Його оточили матроси. Усі щось галайкотять, галасують. На станції зупиняється потяг, і з нього виходить Ленін. Це — нижчий середнього зросту худорлявий чоловік на вигляд років сорока п'яти з рудою цапиною борідкою, з випуклими недовірливими очима, дуже схожий на багатьох євреїв з петроградських крамничок.

До нього кинулися озброєні солдати й матроси, і він, мабуть, чогось злякавшись, поточився назад, до вагона. Військові також розгубилися від такої поведінки свого вождя й зупинилися, не знаючи, що їм робити. У такому замішанні й стояли одні перед одним. Аж нараз до Леніна підійшов з темряви Диявол, узяв його під руку й повів прямо на броньовик, навіть підсадив його, щось шепнув на вухо, і Ленін побадьорішав, став рішучим, войовниче настроєним. З броньовика він вигукнув:

— Хай живе соціалістична революція!

Йому у відповідь солдати й матроси:

— Ура! Даєш революцію! Геть Тимчасовий уряд!.. Царя до суду! Царя! Царя сюди!... І до стінки його...

Броньовик з Леніним зник з майдану. А біля дерев'яної стіни якогось будинку озброєні в