Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

і не квапляться купувати, ви можете годинами розпинатись перед ними, і, якщо пощастить, то заробите кілька шелягів. У місті також важко, але люди тут більше купчаться, і всім бракує часу. Не купить один, продаси іншому. Волів тут не мають, їздять на прудких конях в екіпажах. У чомусь втрачаєш, а в чомусь виграєш. Старий Цаннович знав про це. Спершу він продав усе, що мав, а потім узявся за карти й почав з людьми грати. А чоловік він був не дуже чесний. Люди ж у місті не мають часу, їм кортить розважитись, а він зробив із того ґешефт. Розважав людей. А то коштувало їм добру копійку. То був такий аферист, шахрай, але голову мав на плечах. Із селянами йому було б сутужно, а тут жилось йому легше. Справи його пішли незлецько. Аж поки комусь здалося, що його обдурили. А старий Цаннович такого навіть не чекав. Почалася бійка, гукнули поліцію, і врешті старий Цаннович мусив разом з дітьми дати драла. Його шукали через суд Венеції, та старий вважав, що із судом йому нема про що говорити, вони мене все одно не зрозуміють, але зловити його вони теж не змогли. Він мав коней і гроші, тож знову облаштувався в Албанії, купив собі там маєтність, ціле село, а дітям дав добру освіту. А коли став зовсім старий, то мирно спочив у пошані. От таке було життя в старого Цанновича. Селяни оплакували його, а він їх терпіти не міг, увесь час згадував, як колись став перед ними зі своїм дріб'язком, перстениками, браслетами, кораловим намистом, а вони все крутили в руках, перебирали і врешті йшли геть, так нічого й не купивши.

Знаєте, коли батько — лише билинка, йому хочеться, щоб син став цілим деревом. Коли батько — камінь, то син має бути горою. Тож старий Цаннович сказав своїм синам: «Тут, в Албанії я був ніким, поки двадцять років носив крам по хатах, а чому? Бо моя голова була не там, де їй слід було бути. Я пошлю вас у високу школу, в Падую, беріть коней і екіпаж. А як закінчите навчання, згадайте мене, в кого разом з вашою матір'ю боліло за вас серце, хто ночував з вами в лісі, мовби якийсь вепр: то була моя власна вина. Селяни висушили мене, як неврожайний рік, і я занапастив би себе, якби не пішов у люди, а так я не пропав».

Рудий посміхався сам до себе, тряс головою й розгойдувався всім тілом. Вони так і сиділи на килимі: «Якщо хто сюди зайде, подумає, що ми якісь мишіґуваті, тут стоїть канапа, а ми повсідалися на підлозі. Та врешті, кому як подобається. Хай і на підлозі, якщо так забаглось. Отже, Цаннович-молодший, Штефан, прославився своїм красномовством, ще коли йому було двадцять років. Він умів крутитися, вмів подобатися, вмів бути ласкавим з жінками й поштивим з чоловіками. В Падуї аристократи вчилися в професорів, а він учився в аристократів. Усі його любили. А коли він повернувся додому, в Албанію, його тато ще був живий, він дуже зрадів синові, пишався ним і казав: «Ось погляньте на нього, це людина, створена для цілого світу, він не буде двадцять років торгувати з селюками, він випередив свого батька на двадцять років». А юнак загорнув свої шовкові рукави, труснув з чола свої гарні кучері, поцілував свого старого щасливого батька й відповів: «Але ж це ви, батьку, звільнили мене від цих двадцяти тяжких років». — «Хай ці роки будуть найкращими у твоєму житті!» — промовив батько, обійняв його й погладив по голові.

І справді, в молодого Цанновича все пішло як у казці, хоча ніякого чарівництва тут не було. Люди так і горнулися до нього. До кожного серця він знаходив свій ключик. Якось він подався в Чорногорію — як справжній кавалер, з кучером, кіньми й прислугою, батько не міг натішитися, дивлячись, який його син ставний: отак, батько — билинка, а син — гінке дерево, і в Чорногорії його приймали за графа або князя. Йому б ніхто й не повірив, якби він сказав: «Мого батька звати Цаннович, а живемо ми в селі Пастровичі, чим мій батько дуже пишається!» Ніхто б йому не повірив, адже він поводився та виглядав, як справжній аристократ з Падуї, та ще й був знайомий з усією тамтешньою знаттю. Штефан посміявся з цього й промовив: «Хай буде ваша воля!» І почав видавати себе за заможного поляка, за якого вони самі його й мали, назвався бароном Вартою, й усі від того тішилися, та і йому було приємно».

Колишній в'язень раптом різко сів навпочіпки й пильно поглянув на оповідача. Ще раз зиркнув і холодно кинув: «Мавпа!» На що рудий зневажливо відповів: «Що ж, буду мавпою. Отже, мавпи знають більше, ніж деякі люди». Колишнього в'язня ніби знову щось притисло до підлоги. [Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!]

«Тож я можу продовжити. В інших людей можна ще багато чого повчитися. Молодий Цаннович став на цей шлях, й ось що було далі. Я його вже не застав, та й мій батько його не застав, але не так і важко уявити, яким він був. Ось я вас хочу дещо поспитати, хоча ви щойно обізвали мене мавпою — а жодну божу твар на землі зневажати не годиться, вони годують нас і роблять нам багато приємного, лише згадайте про коней, собак, співочих птахів; а от мавп я знаю лише з ярмарок, вони сидять на ланцюгу і мають потішати людей, то зовсім не солодко, жодна людина не має такої долі. Так ось я вас, на жаль, на ім'я назвати не можу, бо ви мені свого імени не кажете, але все одно хочу запитати: от скажіть, як вдалося Цанновичам — що старому, що молодому — так високо піднятися? Думаєте, вони були якісь особливо тямуваті, сильно мудрі? Мудрих є доволі, та ті й у вісімдесят не досягли стільки, скільки Штефан у двадцять. Але головне для людини — її очі та ноги. Треба бачити світ і йти до нього.

Ось лишень послухайте, що зробив Штефан Цаннович, який бачив багато людей і знав, що їх не варто боятись. Адже вони самі прокладали йому шлях, навіть сліпий знайшов би дорогу. Ось що вони від нього хотіли: щоб він був бароном Вартою. Гаразд, отже, буду бароном Вартою, казав він. Згодом йому