Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Довгою жовтою рукою старий намацав руку колишнього в'язня, що лежала поверх плаща: «Гей, ви, може ви хочете зняти плаща? Тут жарко. Ми старі люди, ми мерзнемо цілий рік, а для вас тут буде надто спекотно».
Він сидів на канапі й скоса дивився на свою руку, він ходив вулицями, зазираючи по дворах, адже він мав роздивитися, що робиться на світі білому. Раптом він захотів підвестися й піти геть, його очі шукали в тьмяному приміщенні двері. Але старий змусив його знову сісти на канапу: «Та залишайтеся тут, чого вам треба?» А йому треба було на вулицю. Проте старий тримав його за зап'ястя й тиснув, тиснув: «Ану погляньмо, хто з нас сильніший, ви чи я. Хіба ви не можете посидіти, коли я вас прошу?»
Старий аж прикрикнув: «Ви таки посидите тут. Ви таки послухаєте, що я вам скажу, юний друже. Опануйте себе, шибенику!»
А потім промовив до рудого, який схопив недавнього в'язня за плечі: «Йдіть собі, геть звідсіля! Хіба я вас гукав? Сам із ним розберуся».
Чого їм треба від нього? Він хотів на вулицю, спробував підвестися, та старий змусив його знову сісти. Тоді він крикнув: «Що це ви робите зі мною!» — «Давайте, вилайтесь, лайтеся від душі». — «Відпустіть мене. Я хочу піти!» — «Що, знову на вулицю, знову по дворах?» Тут старий підвівся зі стільця й нервово закрокував кімнатою: «Хай собі кричить скільки хоче. Хай собі робить що завгодно. Тільки не в мене. Відчини йому двері». — «А що таке? Можна подумати, що у вас ніколи не кричать».
«Не приводь мені в дім людей, які влаштовують крик. У доньки діти хворіють, лежать у задній кімнаті, мені свого галасу вистачає». — «О, яка прикрість, я ж не знав, вибачайте!» Рудий узяв його попід руку: «Ходімо, у ребе народу повен дім. Внуки похворіли. Ходімо далі». Але той уже не хотів іти. «Ходімо ж бо!» Довелося встати. Тут він зашепотів: «Не тягніть! Дайте мені тут трохи посидіти». — «Ви ж чули, в нього повен дім хворих». — «Ну дайте ж тут трохи посидіти!» Із сяючими очима старий роздивлявся чоловіка, який просив залишити його. І промовив Єремія: Вавилон лікувати, та його ж годі вилікувати. Покиньте його, і підемо кожен до краю свого. Меч на халдеїв і на мешканців Вавилону[11]. «Якщо він спокійно сидітиме, може залишитись, і ви з ним. А буде неспокійний, то хай собі йде». — «Гаразд, гаразд, ми не галасуватимемо. Я посиджу з ним, звіртеся на мене». Старий почовгав з кімнати, не зронивши і слова.
Повчання на прикладі Цанновича
І ось недавній в'язень у жовтому літньому плащі знову сидів на канапі. Зітхаючи й хитаючи головою, рудий пройшовся кімнатою: «Ви вже не ображайтеся, що старий був таким суворим. Ви щойно приїхали?» — «Так, я приїхав… був…» Червоні мури, гарні мури, камери, він і зараз із сумом бачить їх перед собою. Він ніби прилип спиною до червоного муру; розумна людина будувала його, від нього не втечеш. Нараз він як лялька зісковзнув з канапи на килимок, падаючи, посунув стіл. «Що таке?» — скрикнув рудий. А той скорчився на килимку, капелюх викотився з рук, намагався пробити головою підлогу й стогнав: «У землю провалитися, глибоко в землю, туди, де темрява». Рудий потяг його за рукав. «Заради бога. Ви в чужих людей. А як старий зайде? Ану вставайте!» Але того годі було підняти, він тримався за килим і знову застогнав. «Та тихо, ради бога! Старий почує! Ми вже з вами якось розберемося». — «Мене звідсіля ніхто не виведе». Скоцюрбився, ніби кріт якийсь. А рудий, коли переконався, що не подужає його підняти, покрутив пейси, зачинив двері й рішуче всівся поряд на підлогу. Обхопивши руками коліна й, уп'явшись поглядом у ніжки стола, сказав: «Ну, хай уже буде. Сидіть собі спокійно. І я собі сяду. Хоч і не дуже зручно, але нехай. Не кажете, що з вами таке, то я сам вам щось розкажу». Колишній в'язень кректав, припавши головою до килима. [Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, і в камері ти тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!] Рудий похмуро вів далі: «Не треба так перейматися собою. Треба й інших послухати. Хто вам сказав, що вам аж так кепсько? Бог нікому не дасть пропасти, але ж окрім вас є ще багато людей. Ви хіба не читали, кого взяв Ной у свій ковчег, свій корабель, коли настав світовий потоп? Кожної тварі по парі. Бог нікого з них не забув. Навіть про вошей на голові не забув. Усі були йому любі й дорогі». А той скімлив [скімлити можна задурно, скімлити може й хвора миша].
Рудий не заважав йому скімлити, він тер собі щоку: «На світі є багато чого, є про що розповісти, і в молоді роки, і на старість. Ось я розповім вам історію про Цанновича, Штефана Цанновича. Ви, напевне, такої ще не чули. А коли вас попустить, то можете сісти рівненько. Вам кров ударить у голову, а це недобре. Мій покійний батько багато чого нам розказував, він добряче наїздився по світу, як то часто в нас заведено, дожив до сімдесяти років, пережив нашу маму, багато про що він знав, розумний чоловік був. А нас було семеро голодних ротів, і коли не було що їсти, він оповідав нам різні історії. Ними не наситишся, але на якийсь час забуваєш про голод».
Глухий стогін на підлозі не вщухав. [Стогнати може й недужий верблюд.] «Отож, ми всі знаємо, що на світі не все лише золото, краса й купа харчів. Тож ким був той Цаннович, ким був його батько, ким були батьки? Злидні, як більшість із нас, крамарі, гендлярі, ті, що з усього роблять ґешефти. Старий Цаннович був родом з Албанії, а переїхав до Венеції. Він знав, чому слід їхати до Венеції. Одні переїздять з міста в село, а інші — з села до міста. У селі більше спокою, люди крутять у руках товар
