Пригода з "Кобзарем" - Панас Мирний

Те мене утішило… "Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!" - думала я і швидко забула про свій сум і досаду.

За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.

Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.

Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.

- Панночко! - одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.

- А що? - питаю.

- Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.

Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".

Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! - так я зачиталася, а вони заслухалися.

Коли це двері - рип! - і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.

- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.

- Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? - почала вона нам сердито виговорювати.

- Це я, бариня, украла,- спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.

- Ти?! - засичала мама.

Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.

- Бон… на конюшню! - крикнула на Марту мама.

Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.

Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…

Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.

- Ну, годі, годі,- обізвалася до його мама.- Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,- повернулася до покойової,- піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!

Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.

- Бач, дурочко! - ласкаво мовила вона мені по-французькому.- І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша - славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужи-чилась.

- Мамочко, мамочко! - почала було я та так і валилася слізьми.

- Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.

Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.

- Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,- одказала вона.

Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.

- Папа вернувся? - перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.

- Нет, барин еще не возворочались. Бариня ска-зували, що вони, верно, там і заночуют,- одказала