Присмак волі - Володимир Кільченський

Послушники вже одягли чисті полотняні сорочки і тепер допомагали один одному натягати кожухи. Морозне повітря прорізав дзвін, сповіщаючи люд про велике свято — Господнє Хрещення. Від церкви Святого Миколая священною ходою рушили віряни до річки. Попереду йшли з іконами та корогвами монахи й послушники. Спів монастирського хору долинав во славу Божу далеко за Самарський ліс.

Святили воду шанобливо та радісно, і після того, як десятки голубів піднялися у небо, символізуючи Святого Духа, що зійшов на Христа, можна було відчайдушно пірнути у кришталево чисту воду, що сьогодні мала чарівну силу та змивала гріхи з людських душ. Отямившись від входження в холодну воду, Андрій пірнув тричі з головою і прожогом кинувся шукати східці. Йому здалося, що душа вискочила з тіла та шугонула до небес. Біля краю ополонки стояла черга, і хлопці підштовхували один одного на лід — від нетерплячки швидше зігрітися.

Андрій відчув, як загорілося все тіло незрозумілою теплотою, і, неспішно одягнувшись, пішов до вогнища, де всіх пригощали духмяним трав’яним трунком. Хлопці, обганяючи один одного, поспішили до своєї оселі. Після трапези всі, бадьорі та щасливі, понесли до щойно реставрованого шпиталю дарунки від монастиря та мирян з навколишніх сіл. Тут не так давно поселили поранених та недужих козаків із Запорозької Січі. Хлопці не наважувались туди заходити, та й зараз почували себе якось ніяково.

Різний люд опинився у шпиталі, щоб повернути собі силу та залікувати рани. Якось непомітно Андрій і Тиміш потоваришували з козаками Симеоном та Іваном. Обидва худорляві, жилаві... Страшно було дивитися на рубці по всьому тілі, та зрештою хлопці звикли і все охочіше слухали розповіді про їхні подвиги, про бої, у яких козаки отримали поранення. Коли Симеон був у доброму гуморі і не дошкуляли рани, охоче розповідав про свої походи по Чорному морю, де козаки вступали у двобій з турецькими галерами. Такі кораблі прозвали каторгами, бо ж веслувальниками на них були невільники-християни до скінчення віку.

Спілкуючись із цими вояками, хлопці відкривали для себе істини незбагненного світу, в якому йшла непримиренна боротьба не на життя, а на смерть. Поранені козаки правдиво розповідали про звірства на українській землі ворогів — турків, кримських та приазовських татар, про зазіхання поляків на вольності людей, які живуть на цій землі.

Вивчаючи церковні науки, Андрій дивувався тому, що говориться в Святому Писанні, порівнював із життям звичайних людей, яких знав змалку. Козак Симеон терпляче пояснював Андрієві, чого хоче Річ Посполита від України, від Запорозької Січі. Особливо гнітило український люд те, що православну від часів князів київських землю Польща прагнула окатоличити. Руйнували храми, карали лютою смертю священиків, силоміць заганяли до католицтва вірних православній вірі людей. Селяни, робітні люди кидали свої домівки, нажите добро і вирушали на Січ — шукати порятунку.

Незатишно жилося людям на обох берегах могутнього Дніпра. На правобережжі хазяйнували кримчаки, яким потрібен був живий товар — ясир. Татари не займалися землеробством, не розвиненими були в них і ремесла. Потрапивши під владу турецького султанату, забули вони про добросусідські відносини з ближніми народами. Татари були нужденним народом, тож тягли і добро, і людей у свої володіння. А кого не могли захопити у полон, жорстоко вбивали. Грабували християнські святині, храми, тягнучи до себе і церковне начиння, яке зазвичай було коштовним, а образи рубали, топтали, спалювали разом зі священиками.

Відчуваючи на собі тиск з усіх боків і захищаючи свою православну віру, батьківську землю, тисячі людей потяглися до оплоту народного гніву — Запорозької Січі.

Уже сходив сніг, ласкаво пригрівало сонечко, повеселішали птахи... І у людських серцях теж зажевріла надія на краще, хотілося жити і відчувати себе потрібним у цьому світі. Ті козаки, які одужували, лаштувалися полишати привітні стіни святого монастиря. Майже ні в кого з них не було своєї оселі та родини, тож бачилася лише одна дорога — на Запорожжя, а далі — нові нескінченні сутички з ворогами.

Настав час напутньої молитви за козаків, що відбували до свого війська. Людно було того дня у Свято-Миколаївському монастирі. Урочисто лунала літургія під склепінням храму. Набожні воїни-козаки повторювали слова молитви і, не жаліючи своїх спин, били поклони — за віру, за успіхи бойові та прощення гріхів.

Проводжати козацьке товариство прийшов чернечий та церковний люд. Ласкаво світило весняне сонечко, зеленіла трава, а пробуджені дерева вже готувалися викинути молоді духмяні листочки. За частоколом храму стояли запряжені вози, пахло підіпрілим сіном, і чулося іржання коней, що готові були везти козаків у далеку дорогу.

Андрій і Тиміш разом зі своїми товаришами-козаками, які поки що лишалися заліковувати тяжкі рани, не відходили від гурту, що мав від’їжджати. Та час розлуки настав, і Симеон став по черзі обіймати своїх товаришів, прохаючи, щоб чекали їх наступного року, а вони вже скоро розправлять плечі, у боях з ворогами наздоженуть утрачений час.

Разом із теплим вітерцем, лагідним сонцем і співами птахів, що прилетіли з бусурманської сторони, наближався Святий Великдень. У серцях православних людей підготовка до Великодня і передсвяткові турботи викликали трепет душі, передчуття незвіданого щастя і чогось незбагненного, що от-от мало відбутися.

Хлопці були зайняті з ранку до пізнього вечора навчанням та прибиранням у господарському дворі, а ще допомагали теслям лагодити паркани та частокіл огорожі. Садіння городини теж не оминуло їхніх звиклих до праці рук.

Усе більше приїжджого люду бувало у храмі. Кожна християнська душа молилася по своїх требах. Юрби знесилених від довгого Великого посту християн поспішали перед Великоднем відговітися й очиститися від гріхів, що гнітили душу. Церковні дзвони, згукуючи людей, незмовкно калатали майже цілий день. У весняному повітрі витало щось невловиме та святкове, що було призначене кожному віруючому. І ось уже над монастирем і лісом полинули запахи духмяної паски. Тихіше було цього дня, бо, напевне, тисячі християн здійснювали бажане дійство: пекли великодні паски.

Напередодні Великодня, у Святвечір, хлопці, одягнувши чистий одяг, усі гуртом пішли