Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Виявилось, що з квитками нелегко. Раніше про це ніколи не треба було замислюватись, можна було спокійно взяти квиток майже перед самим відходом поїзда. Навіть торік, з початком війни, коли треба було, діставали знайомі залізничники. Зараз, ніяковіючи, Літі Миколаївні принесли два квитки в безплацкартний вагон третього класу.

— Таке робиться на вокзалі, — перепрошуючи, мовив батько одного з учнів, — всі поїзди переповнені пораненими і військовими.

— Не турбуйтесь, будь ласка, і за це дяка, нам кілька годин усього їхати. Правда, Олю, яка різниця! Ми вже повідомили, на станцію коней вишлють, незручно відкладати. Подумаєш, важниця — якось примостимося!

Подруги були в найкращому настрої, особливо Літа Миколаївна. Трудолюбці Стьопа і Митько та племінник Толя провели на вокзал. Дівчатка — Галинка і Жечка — поривалися також піти, та поїзд відходив пізно ввечері. Тато не міг іти, бо саме в цей час приносили верстку газети і останні телеграми, які, може, треба було втиснути в останню годину. Візника теж не наймали, бо хлопці самі підхопили неважкі чемодани, а вокзал був же зовсім недалеко від Різницької гори. «Дядя Альоша» наказав хлопцям:

— Ви там все ж таки не баріться, як влаштуєте їх у вагоні і поїзд рушить, одразу додому, щоб ми знали і спокійні були.

Коли хлопці повернулися, збуджено повідомили:

— На вокзалі таке робиться! Свєтопредставлєніє справжнє! Навіть у вагон важко було влізти. Ну, ми, звичайно, посадили.

Тато насупив брови. Мабуть, подумав, що треба було самому піти.

— Дядю Альошо, ви не турбуйтесь, — заспокоїв Толя. — Тьотя Літа аж ніяк не шкодувала, що поїхала. А що на пероні робилося! Состав на фронт проводжали, оркестр військовий був. Марш «Прощання слов’янки» грали. Та все якось не так, як торік, тоді бадьоріше було...

— Ще б пак!— сказав тато і пішов у кабінет переглянути останні телеграми.

Галинка і Жечка шкодували, що їх там не було, але досить швидко віддалися іншим настроям — вони уявляли, як буде цікаво там, у гостях, і рахували дні, коли повернуться і все розкажуть, особливо про весілля.

Несподівано Літа Миколаївна і Ольга Федорівна повернулися вранці на четвертий день, навіть не повідомивши заздалегідь, і їх ніхто не зустрів. Та вони приїхали з вокзалу на візнику. Ольга Федорівна одразу забрала Петруся і пішла додому, а мама розповіла удень про все бабусі, і Галинка, і Жечка не підслуховували, бо вона наче не звернула уваги, а може, і не надала значення, що тут дівчатка, наче все, що було, можна розповісти у їхній присутності.

А вони, особливо вразлива Галинка, все собі уявляли і немов бачили на власні очі і довго потім удвох з Жечкою говорили, обмірковували, вирішували.

От як було все в дійсності.

На вокзалі, на пероні, у вагонах все відбувалося так, як розповів Толя.

Скрізь переважав колір хакі — колір військового одягу. Довгий поїзд рушив на захід під розпачливі звуки маршу «Прощання слов’янки». Втирали сльози жінки, рідні і зовсім чужі. Та «чужих» тепер наче не було — за рік війни усі поріднилися в горі.

Коло інших составів, що прямували на схід, людей було менше. Біля сходів вагонів з кольором хакі переміщувався білий колір халатів, бинтів, перев’язок поранених, білих хустинок сестер милосердя. То везли з фронту в тил поранених. Там тільки де-не-де коло сходів у вагони стояли не військові, а ті, що сподівались зустріти своїх. Торік, у перші дні війни, виходили зустрічати такі поїзди взагалі багато людей з міста — з квітами, ласощами, подарунками. Зустрічали «героїв-солдатиків». Та минали місяці, вже починався другий рік війни, і щораз більше ставало составів, що прямували туди й сюди — на захід і схід. Ще з’являлося багато зовсім інших поїздів — не військових, та які не менше жахали і роз’ятрювали душі, бо з них лунав дитячий плач, інша говірка, виходили розгублені люди з жалюгідними, випадково схопленими речами. То були біженці, і цього року їх було дуже багато, і вже вони не викликали цікавості старожилів міста, бо місто і так було переповнене і росло вшир за рахунок околиць, де оселялись в будь-яких приміщеннях і до цього всього потроху звикали... бо життя йшло...

Незважаючи на весь гамір, юрбу, облоги кожного не військового і не біженського поїзда, хлопці таки втягли у вагон Літу Миколаївну і Ольгу Федорівну і навіть десь одвоювали для них краєчок нижньої полиці. Обидві вони вже не турбувались і не хвилювались.

— Біжіть швидше, хлопці, додому, а то поїзд рушить, і ви ще з нами поїдете!— Літа Миколаївна потріпала кожному з них чуба і навіть трудолюбців цьомнула так само, як і племінника Толю. — От молодці! Правда, Олю? Що б ми без них робили?

Оля буркотіла:

— Теж мені подорож для відпочинку, дихати нічим. Ти, Літко, просто мене дивуєш!

— Ну яка там важниця! Кілька годин посидіти... Не бурчи, Олю, хіба ми з тобою вже старі баби?..

Справді, вони ще були зовсім молоді, і раптом Літа Миколаївна відчула, що