Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Ти спершу з Регіною, а тоді зі мною, — сказала Людмила. — А вже тоді всі втрьох… Ти мене чуєш, Шульга?
Він уже нічого не чув. По той бік вітрини серед поодиноких перехожих виникла зловісна постать антрацитового чоловіка, повільно попливла в просторі, на мить затрималася, мовби лиш для того, щоб поглянути на вітрину, глянути крізь неї і побачити в глибині приміщення Шульгу, попливла далі, та одразу й вернулася, в погрозливій повільності пересуваючись тепер уже в зворотному напрямку, тобто не вниз по проспекту до будинку прокуратури, а вгору, до повороту на вулицю Дзержинського, яка вела до парку Шевченка і далі до вулиці Поля і до… Шульга підхопився з стільця. Йому здалося, ніби ще один антрацитовий чоловік промарширував повз вітрину, тепер знов у зворотному напрямку, а йому назустріч уже повз повий прокурор у чорному. Може, тут усі прокурори мають однакові чорні пальта і чорні капелюхи, своєрідну уніформу місцевого значення? Та однаково перший з тих, що пропливли за вітриною, був знайомий Шульзі антрацитовий Швед, і загроза, яка йшла від нього, була мов струм високої напруги, це вже не електромагнітна індукція від ніжного жіноцтва, а зматеріалізоване нещастя, загибель для всього найдорожчого.
— Мені треба вийти, — сказав Шульга. — Ви тут посидьте, я скоро…
З ательє він майже вибіг, а далі вже біг по–справжньому. Вгору проспектом. Дитяча поліклініка, книгарня на розі,, вулиця Дзержинського починається сірим будинком працівників «органів», біля гірничого технікуму круто вигинається, дальня перспектива зникає, і Шульга не міг бачити, чи є попереду антрацитовий прокурор, чи його там немає, довкола, ні на проспекті, ні у вильоті вулиці Дзержинського, антрацитових постатей не було видно, так ніби всі вони попровалювалися крізь землю або просто примарилися Шульзі отам за круглим столиком між двома розпашілими молодими жінками — вже й не явище пояснюваної фізичними законами електромагнітної індукції, а щось нереальне, містичне, мало не дияволічне. Шульзі подумалося, може, він просто п’яний. Скільки вони випили за вічну пам’ять Андрушину? Горілка була холодна, пекуча і міцна — коня з ніг зіб’є, не те що недогодованого студента. Ну, гаразд. Хай він п’яний. Але в п’яного з особливою силою вигостроється відчуття небезпеки. А тут небезпека загрожувала тільки одній–єдиній людині, що була для Шульги найдорожчою на світі (хоч і знано–незнана), отож він не вагався жодної миті, вискакуючи з фотоательє, щоб гнатися за чорною примарою антрацитового прокурора і рятувати свою віднайдену любов, своє щастя й нещастя, долю й недолю.
Скільки разів вимірював він ці відстані, а так достоту й не відав їхньої величини, здавалося б, мало не до хвилини й секунди повинен би знати час, що його витрачав на долання вулиць, які пролягали між його пристанищем і глиняною хаткою над Дніпром, але він завжди нехтував часом, звик стискувати його в пальцях, як гумовий еспандер, і пускати на свободу, коли був у доброму настрої, час для Шульги не важив нічого, як не важила відстань, як не важив навіть простір, людина має силу, що здатна подолати всі відомі нам категорії й виміри буття, бо хіба ж найбільші з філософів усіх часів не здійняли розпачливо руки, неспроможні дати означення часу, а з простором, у його вигнугості, загнутості, а може, й перегнутості, не могли дати ради ні Пуанкаре, ні Ейнштейн, ні Макс Планк. Люди втомлюються від теорій. Вони стероризовані ними. Спробуйте уявити: теорія танкового бою. А Шульга досить значну частину свого життя жив цією теорією і повинен був здійснювати її на практиці. Тоді все підпорядковувалося залізному велінню: «Все для фронта, все для Победы!». І він їхав у своєму танку і стріляв, бив, знищував, а тоді командував уже кількома танками, ротою, батальйоном, полком, і масштаби знищення відповідно зростали, і пиха розпирала йому груди, на які вище командування начіпляло залізяччя орденів, і він гнав свої танки далі й далі, «вперьод на запад! Дайош Берлін!», і в тому страшному доланні простору самознищувався як людина, ставав залізом, вогнем, кінцем світу, а душа, всупереч ідіотизмові начальницьких наказів, не хотіла вмирати, вперто жила в чистоті і вразливості майже дитячій.
Антрацитового прокурора Шульга не наздогнав і не побачив. Коли добіг нарешті до самотньої хатки, там було пустельно, як завжди, тільки осторонь спускалися на санчатах із снігової гірки двоє хлопчаків у куценьких чорних пальтечках і кролячих шапках.
— Гей, козаки! — гукнув до них Шульга. — Не бачили тут такого чорного страшного дядька?
— Ні, не бачили нікого, — відповів один з хлопчиків, другий спитав:
— А ви, мабуть, до мами? Вона он там у сарайчику вугілля бере…
Не сарайчик, а прихалабок позад хатки. Шульга досі його й не зауважував. Може, тому, що сніг присипав протоптану туди стежку. Оля саме виходила з сарайчика, несучи відро з вугіллям. Шульга кинувся до неї.
— Дозвольте поможу. Добрий день. Ви на мене не гніваєтесь?
— Та за віщо ж?
— Прокурора тут оце не було? Бо я за ним гнався. Показалося, що він сюди…
— А він сюди більше й не припарював. Як ото ти… як ви ото порвали його бомагу, так і щез…
Вони ще стояли одне перед одним, обоє трималися за дужку відра, Шульгу знов вразила схожість Олі з Юлією. Та сама жінка, хоч що б йому казали!
— Чого ж ми оце стоїмо? — стурбувалася Оля. — Ходімо до хати. Я тоді вночі на тебе… на вас трохи нагримала, а подякувати й забула…
— Я ходив сюди цілий тиждень, — сказав Шульга, — щодня, вночі теж… Але нікого не було… Не міг застати… тебе…
— А я взяла відгул і їздила до мами в Покровське, забрала своїх хлопців, бо в них оце канікули…
— То твої хлопці?
— Мої. Нюсик і Дусик. Близнята.
— А я щоразу приходив сюди з сякими–такими дарунками, а це прибіг з порожніми руками… По–дурному вийшло… Знаєш що, Олю, я не заходитиму до хати, а метнуся до себе і одразу ж сюди…
— Ось не треба нічого… Як же це так: гнати кудись чоловіка, не запросивши й до хати?..
— Все вже вирішено. Не будемо про це. Ти мені скажи тільки одне. Вісім днів тому ти їхала з двома міліціонерами в машині на Нікополь?
— О Боже, а як ти взнав?
— Отже, то була
