Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Та ти що! — зіскакуючи з табуретки, закричав прокурор. — Та ти розумієш, на що ти підняв руку! Та я тебе за це! Та ти в мене…
— Давай мотай звідси, поки живий та здоровий, — тихо порадив йому Шульга. — І щоб і духу твого більше тут! Поткнеш носа — скалічу! Ну?
Вибурмочуючи погрози й прокльони, антрацитовий чоловік посунув з кімнати, мабуть, перечепився об щось у сінях, загримів там уже не тищечком–нищечком, не відступ, а втеча, не перемога над беззахисною жінкою, а ганебна поразка.
— Манатки свої не забудь! — гукнув йому навздогін Шульга.
— Спасибі вам, — вперше глянула на Шульгу жінка, і він здригнувся і від її голосу, і від її погляду, і від цих безсоромних губ, і від горіхових очей: все те саме, все Юліїне, і вся вона — Юлія!
— Чому «вам», а не тобі? — промовив обережно Шульга. — Хіба ти не впізнаєш мене, Юліє? Чи я так змінився за ці десять років? Я Шульга, той лейтенант з Ташкента, ну?
Він простягнув до неї руки, але жінка ухилилася, відступила від Шульги, дивилася на нього мало не з таким переляком, як щойно на антрацитового чоловіка.
— Ну, про що ви ото говорите? — здивовано зіщулила вона плечі, схрестивши руки на повних грудях. — Яка я вам Юлія? То тільки прізвище в мене Юльченко, а я ж Ольга, я вас не знаю, і ніколи не бачила, і ні в якому Ташкенті, о Боже, що ж це таке?
Шульга, не слухаючи, в запамороченні, в знетямленості, наосліп спробував наблизитися до неї, доторкнутися, віднайти й нагадати, але під ноги йому трапилася така сама табуретка, як ото була під прокурором по той бік стола (тоді в Ташкенті були саморобні дзиґлі, тепер неоковирні табуретки, чи не однаково?), він упав на неї, відчаєно вдарився ліктями об стіл, зашепотів до тої, що повинна б бути Юлією, але не хотіла нею бути, розгублено й злякано задкувала від нього, відступала, відчужувалася… Він лиш тепер помітив, що вона боса, на холодній підлозі ці ніжні жіночі ноги, який жах! А ще більший жах був у тому, що Шульга не міг пригадати, в що була взута Юлія тоді в ташкентському глиняному будиночку. Міліцейські кирзові чоботи це для відбування служби у верблюдячому городі, а вдома? Він щосили пробував пригадати, в що взута була тоді Юлія, але так і не зміг. Невже так само боса, як оце тепер? Але ж його і капіташині лапи в грубих армійських чоботях, а вона боса! Як же можна? А тут? Хіба не те саме? Але йому йшлося про інше. Зовсім про інше. Про те, від чого залежить його подальше життя, і її життя, і життя взагалі, і…
— Я знав, що ти вернешся, — сказав Шульга, не дивлячись на жінку, що злякано тулилася по той бік стола, — я вірив, що ти будеш там, де я. Ми всі вертаємося на Україну, хоч би де були до того. І з Європи, і з Азії, і з найбільших глибин таємничості й недосяжності.
Губи йому пересохли, язик ледь повертався в роті. Шульга не міг далі говорити. Він вжахнувся: «Що я кажу? Це ж зовсім не те, що треба було сказати».
— Господи! — сплеснула долонями жінка, яку Шульга вперто називав Юлією, а сама вона звала себе Ольгою. — Ну, що ж це таке? Я ж вас просила. О Боже! Я вас не знаю і нічого не знаю і… то якийсь бандит, а тепер п’яний студент…
— Я п’яний студент? — ледь ворушачи язиком, перепитав Шульга.
— А хто ж іще?
— Ну, коли так, то я…
Шульга спробував підвестися і не зміг. Невже він справді такий п’яний? Зібравши всі сили, він все ж таки підвівся, спробував наблизитися до жінки, вона обачливо відсахнулася. Шульга мало не впав.,
— Я ж кажу: п’яний і п’яний! А каже, студент. Хіба ж студенти бувають отакі п’яні? Іди вже собі, бо мені треба на діжурство… Витурити б тебе в шию за отого бандита!..
Шульга був приголомшений, знетямлений, зрозпачений. Невже він такий п’яний і невже все, що з ним діється, тільки маячня? Покірливо посунув до дверей, вийшов у темні сіни, заточуючись, добрався до виходу. Сподівався, що холодне повітря остудить йому палаючу голову (може, й душу?), але надворі стало ще гірше, хотілося впасти лицем у сніг і заридати, завити від розпуки, він якийсь час постояв, похитуючись, балансуючи на хистких ногах, тоді поволі рушив од глиняного будиночка, але не тою дорогою, що прийшов сюди з антрацитовим чоловіком, а вниз по схилу, прямуючи до Дніпра, ослизаючись на крутосхилах, падаючи і важко підводячись, щоб знову падати і вже й не йти далі, а сповзати, відчуваючи під долонями приємну холодність снігу.
Міцних морозів ще не було, вода в Дніпрі не замерзала, річка заспокійливо хлюпотіла біля Романових ніг, він змочив у воду руки, бризнув собі в лице, спробував зосередитися думкою на тому, що довелося щойно пережити… Було чи не було? Може, все це лиш гра його зболеної уяви? Він так рвався душею до тої жінки з ташкентської ночі, з такою силою увиразнив її образ, що ладен був побачити її навіть там, де вона ніколи не могла бути, як це сталося з Ульрікою в Тепліце, або ж ось тепер тут, де схрещувалися путі і судьби їхньої мученицької історії. Які простори пролягали між ними, які часи! Світ перевертався, гинули держави, знищувалися велетенські міста, ставали мертвими мільйони людей, неначе в сліпих геологічних катаклізмах, зіштовхувалися цілі материки, і кам’яний скрегіт від тих катастрофічних зіткнень долинав до самого Бога, та над усім тим людським божевіллям, над неминучістю смерті возносилося те, що мовби не мало ніякої видимої сили, ніякої твердості й міцності, щось невловиме, як дух, ніжність, чулість, жага, возносилося, перемагало, володарювало.
Довго стояв над холодною темною водою Шульга. Вже не лишалося сп’яніння в мозку, але душа його була п’яною навіки. На тому боці Дніпра виливали з мартена сталь, і над заводом горіло небо, а Шульзі здавалося, що то горить він сам. По залізному, недавно відбудованому після воєнного знищення мосту гриміли важкі поїзди, а в ньому гриміли спогади, десь там, за вогнедишними заводами, була станція Ігрень з сумно–відомою божевільнею на ній, там зазнала
