Чи це людина - Прімо Леві
Я більше не бачив доктора Паннвіца, холодного, мов крига, хіміка, який влаштував мені «державний іспит», але дізнався про нього від того доктора Мюллера, якому я присвятив розділ «Ванадій» у своїй останній книжці «Періодична система». Перед неминучим приходом Червоної Армії Паннвіц повівся на фабриці Буна свавільно і боягузливо: наказав своїм цивільним співробітникам чинити опір до останнього, заборонив їм сідати на останній потяг, який від’їздив у тил, але сам сів на нього в останній момент, скориставшись з сум’яття. Він помер у 1946 році від пухлини мозку.
7. Чим можна пояснити фанатичну ненависть нацистів до євреїв?
Ворожість до євреїв, яку неправильно називають антисемітизмом, є окремим випадком ширшого явища — тобто ворожості до тих, хто інший, ніж ми. Нема сумніву, що в своїй основі це зоологічне явище: тварини того самого виду, але приналежні до різних груп, проявляють нетерпимість одні до одних. Так буває також серед свійських тварин: відомо, що якщо курку перевести з її курника в інший, її кілька днів дзьобатимуть, намагаючись прогнати. Те ж саме трапляється серед мишей та бджіл і загалом серед усіх видів суспільних тварин. А людина, безперечно, тварина суспільна (це ствердив ще Арістотель); але хіба можна допустити, щоб толерувалися всі зоологічні імпульси, які збереглися в людини! На те й потрібні людські закони — обмежувати тваринні імпульси.
Антисемітизм — типовий прояв нетерпимості. Щоб виникла нетерпимість, треба, щоб між двома групами, які перебувають у контакті, була відчутна різниця — це може бути якась фізична відмінність (чорні і білі, брюнети і блондини), але наша ускладнена цивілізація виховала в нас відчуття тонших відмінностей, як мова чи діалект, а навіть акцент (це добре знають італійці з Півдня, змушені виїхати на Північ); чи релігія зі всіма своїми зовнішніми проявами та її впливом на спосіб життя; або ж манера одягатися чи жестикулювати, публічні чи приватні звичаї. З огляду на болісну історію єврейського народу, майже всюди в євреїв проявлялася одна або більше з таких відмінностей.
Серед надзвичайно складного переплетіння народів та націй, які зіштовхуються між собою, історія цього народу має деякі особливі риси. Народові цьому були (і почасти далі є) властиві дуже сильні внутрішні узи релігійної і традиційної природи; тому, попри набагато меншу чисельність і військову міць, він з розпачливою відвагою опирався завоюванню з боку римлян, зазнав поразки і вигнання, розсіявся по цілому світі, але узи ті збереглися. Єврейські колонії, які поступово утворилися спочатку на всіх берегах Середземного моря, а відтак на Середньому Сході, в Іспанії, на Рейні, у південній Росії, у Польщі, у Богемії та деінде, завжди зберігали вперту вірність цим узам, які консолідувалися у формі величезного корпусу писаних законів і традицій, які детально кодифікували їхню релігію, та особливої, мальовничої обрядовості, яка просякала всі щоденні чинності. Тому євреїв, які були меншістю у всіх своїх поселеннях, бачили і впізнавали як інших, і вони часто пишалися (слушно чи неслушно) своєю відмінністю; усе це робило їх дуже вразливими, і їх справді суворо переслідували майже у всіх країнах і майже у всі епохи; на ці переслідування євреї реагували тим, що невелика їх частина асимілювалася, тобто зливалася з навколишнім населенням, а більшість знову емігрувала у гостинніші країни. Але таким способом їхня «відмінність» оновлювалася і піддавала їх новій небезпеці утисків та переслідувань.
Хоч за своєю глибинною суттю антисемітизм — це ірраціональний прояв нетерпимості, у всіх християнських країнах, починаючи від доби, коли християнство стало державною релігією, він набув переважно релігійних, а навіть богословських форм. За твердженням святого Августина, євреїв на вигнання прирік сам Бог з двох причин: тому що цим вони були покарані за те, що не визнали у Христі Месії, і тому, що їхня присутність у всіх країнах необхідна католицькій Церкві, яка теж є повсюди, аби повсюди вірні бачили заслужену нещасливість євреїв. Тому вигнання і розділення євреїв не скінчиться ніколи — своїми стражданнями вони повинні вічно свідчити про свою помилку, а отже про істинність християнської віри. Отже, якщо їхня присутність необхідна, їх треба переслідувати, але не вбивати.
Проте таку поміркованість Церква проявляла не завжди: з найперших століть християнства проти євреїв висувалося набагато серйозніше звинувачення в тому, що вони, всі разом і назавжди, відповідальні за розп’яття Христа — одне слово, що вони є «боговбивчий народ». Це формулювання, наявне у пасхальній літургії давніх часів і скасоване тільки II Ватиканським Собором (1962–1965 рр.), лежить в основі різноманітних лиховісних народних вірувань, які весь час відроджуються: нібито євреї отруюють криниці, поширюючи чуму; нібито вони регулярно оскверняють посвячені дари; нібито на Пасху вони викрадають християнських дітей і на їхній крові замішують опрісноки. Ці вірування дали привід численним кривавим побоїщам, а крім того — масовому вигнанню євреїв спочатку з Франції та Англії, а тоді (1492–1498 рр.) з Іспанії та Португалії.
Після безперервної вервечки кровопролить та міграцій настає XIX сторіччя, яке характеризується загальним пробудженням національної свідомості та визнанням прав меншин: за винятком царської Росії, у цілій Європі скасовують насаджені християнськими Церквами юридичні обмеження на шкоду євреям (залежно від часу та місця, це було обов’язкове проживання в ґетто або в якихось особливих місцях, обов’язкове носіння на одязі певного знаку, заборона займатися певними ремеслами чи професіями, заборона мішаних шлюбів тощо). Але антисемітизм не зникає і особливо процвітає в країнах, де примітивна релігійність далі має євреїв за вбивць Христа (у Польщі та в Росії) і де національні рухи залишили після себе, як наслідок, огульну неприязнь до сусідніх народів та чужинців (у Німеччині; але також і у Франції кінця XIX сторіччя, де клерикали, націоналісти та військові одностайно здійняли бурхливу хвилю антисемітизму з нагоди фальшивого звинувачення у державній зраді, висунутого проти єврея Альфреда Дрейфуса, який був офіцером французької армії).
Зокрема в Німеччині впродовж усього минулого століття ціла низка філософів та політиків наполегливо розробляла фанатичні теорії, згідно з якими німецькому народові, який довго був роз’єднаний і принижений, належить першість в Європі, а може, й у світі, що він є спадкоємцем давніх шляхетних традицій та цивілізованості і що він складається з осіб, великою мірою однорідних за кров’ю та расою. Німецький народ, мовляв, має утворити сильну, войовничу державу, гегемона Європи, наділену майже божественною величчю.
Ця ідея про місію Німецької Нації витривала після поразки у Першій світовій війні, а навіть зміцнилася внаслідок приниження, спричиненого Версальським мирним договором. Її бере собі на озброєння один з найзловісніших і найнебезпечніших персонажів Історії, політичний провокатор Адольф Гітлер. Німецькі буржуа та промисловці прислухаються до його полум’яних промов — Гітлер здається їм перспективним, він зможе звернути на євреїв ту ненависть, що її німецький пролетаріат відчуває до класів, які привели народ до поразки
