Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
(«Дорогий сер, — писала Алма, — компанія Віттекер висловлює Вам щиру вдячність за Вашу працю й просить вибачення за незручності, яких Вам довелося зазнати…»)
Цим більше ніхто не міг займатися. Тільки Алма. Все вийшло так, як і казала Беатрікс на смертному ложі: Алма не могла покинути батька.
Чи здогадувалася Беатрікс, що Алма ніколи не вийде заміж? Напевно, подумала Алма. Хто її захоче? Кому потрібна велетка добрих шість футів заввишки, голова якої аж тріщить від знань, а волосся такого ж кольору й форми, як півнячий гребінь? Найкращим — і, ніде правди діти, єдиним — кандидатом був Джордж Гокс, але і його не стало. Алма знала, що їй нема чого надіятися знайти собі годящого чоловіка, й навіть поділилася своїми міркуваннями з Ганнеке де Ґроот одного дня, коли вони разом обрізали самшит у старому грецькому саду Беатрікс.
— Моя черга ніколи не прийде, Ганнеке, — ні з того, ні з сього сказала Алма.
Щиро, без жалю. У голландській мові (а Алма завжди розмовляла з Ганнеке тільки голландською) було щось таке, що спонукало до щирості.
— Треба трохи почекати, — відповіла Ганнеке, відразу здогадавшись, що Алма має на увазі. — За тобою ще прийде чоловік.
— Вірна моя Ганнеке, — ніжно сказала Алма, — будьмо чесні з самими собою. Хто захоче надягти обручку на ці руки — грубі, як у перекупки, яка торгує рибою? Кому захочеться поцілувати цю голову — не голову, а якусь енциклопедію?
— Мені, — сказала Ганнеке й, притягнувши до себе Алму, поцілувала її в чоло. — Ось так. Досить нарікати. Ти завжди поводишся так, ніби все знаєш, але багато чого тобі невідомо. Твоя матір була така сама. За своє життя я багато чого побачила, тому повір мені — ти ще молода й вийдеш заміж і, може, навіть народиш діток. З цим теж не варто квапитися. Подивись на місіс Кінгстон з Локуст-стріт. Та їй вже п’ятдесят, не менше, а вона недавно народила своєму чоловіку близнят! Як жінка Авраама, кажу тобі. Вченим було б цікаво подивитися, що там у неї в утробі.
— Чесно кажучи, Ганнеке, я не вірю, що місіс Кінґстон вже п’ятдесят. І не думаю, що їй би сподобалося, якби в її утробу хтось заглядав.
— Я просто веду до того, що невідомо, дитинко, що тебе чекає в майбутньому, хоч ти й думаєш, що все знаєш. Крім того, хочу тобі сказати ще дещо.
Ганнеке перестала обрізати дерева, а її голос посерйознішав.
— Всі розчаровуються, дитя моє.
Алмі подобалося, як «дитя» звучить голландською. Kindje.
Ганнеке завжди називала так Алму, коли та була маленька й серед ночі налякано залазила до неї в ліжко. Kindje. Тепле-тепле слово.
— Я знаю, Ганнеке.
— Ні, не знаєш. Ти ще молода й думаєш тільки про себе. Ти не помічаєш, скільки горя довкола, як страждають інші люди. Можеш не сперечатися, це правда. Але я не звинувачую тебе. У твоєму віці я теж дбала тільки про себе. В молодості ми всі егоїсти. Тепер я мудріша. Шкода, що стару голову не поставиш на молоді плечі, а то ти теж була б мудра. Але колись ти зрозумієш, що в цьому світі страждання не минає нікого, навіть щасливих на позір людей.
— Що ж нам тоді робити з цими всіма стражданнями? — запитала Алма.
Священика, філософа чи поета вона нізащо б про таке не запитала, але від Ганнеке де Ґроот їй хотілося — відчайдушно хотілося — почути відповідь.
— Що ж, дитя моє, зі своїм стражданням можеш робити все, що тобі заманеться, — м’яко відповіла Ганнеке. — Адже воно належить тобі. Але скажу, що я роблю зі своїм. Хапаю його за загривок, жбурляю на землю і топчу черевиком. Раджу й тобі цього навчитися.
І Алма її послухала. Вона навчилася топтати розчарування своїми черевиками. Маючи міцні черевики, була готова до такого завдання. Алма змушувала себе стирати свої жалі в порох, який можна змести в канаву. І робила так щодня, а деколи й по кілька разів на день.
Минав місяць за місяцем. Алма допомагала батькові, допомагала Ганнеке, працювала в оранжереях і час від часу влаштовувала в Білому Акрі прохані вечері, щоб трохи розважити Генрі. Зі своєю давньою приятелькою Реттою вона бачилася нечасто. Ще рідше, вряди-годи, — з Пруденс.
За звичкою Алма ходила в неділю до церкви, але часто, сама того соромлячись, навідувалася після служби до палітурної майстерні, щоб, торкаючись свого тіла, звільнити голову від думок. Те звичне заняття не приносило їй більше радості, але дарувало відчуття хоч якоїсь свободи.
Вона постійно шукала собі різні справи, але їх було замало. За рік Алма відчула, як на неї насувається апатія — і не на жарт перелякалася. Їй кортіло зайнятися якоюсь роботою чи проектом, які б дали їй змогу проявити свої непересічні розумові здібності. Попервах їй стали в пригоді батькові торгівельні справи, які заповнювали її дні горами обов’язків, але невдовзі вправність Алми стала її ворогом. Вона занадто добре й спритно виконувала доручення компанії Віттекера. Незабаром, вивчивши все, що тільки можна, про ввезення й вивезення рослин, Алма могла виконувати всі завдання, які їй давав Генрі, за чотири чи п’ять годин. Надто швидко. Надто багато годин залишалися вільними, а значить, небезпечними. Вільні години спонукали її до роздумів про розчарування, які треба було натомість топтати черевиком.
У ту пору — за рік після обох весіль — Алма дійшла важливого й заразом приголомшливого висновку: виявилося, що Білий Акр — не такий уже й величезний маєток, як їй здавалося у дитинстві. А, радше, навпаки: крихітний притулок. Так, їхнє помістя виросло до понад тисячі акрів, добру милю тяглося понад річкою, мало величенький клапоть пралісу, грандіозну садибу, розкішну бібліотеку й цілу вервечку стаєнь, садів, оранжерей, ставків і струмочків — але коли воно все утворювало межі цілого світу (як-то для Алми), то здавалося далеко не величезним. Будь-яке місце, яке не можеш покинути, здаватиметься малим — а надто для природознавця!
Річ була в тім, що Алма змалку досліджувала природу в Білому Акрі й досконало вивчила помістя.
