Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан

Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан

Читаємо онлайн Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
А далеко до «Хіміка»?

– Кілометрів десять-п’ятнадцять.

– Так як мені дістатися до Вузлової?

– Ну, вийди на трасу, поголосуй— може, хтось і підкине.

Вася дякує якомусь угашеному мужику, котрого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут узагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі й починає чекати.

За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. «Куди тобі, зємєля?»– питаються чуваки в кабіні. «Та мені похуй, мені додому треба».– «Ну, ладно,– кажуть вони,– сідай». Вася залазить, і вони зриваються з місця. «Що везете?»– питається для підтримки розмови Вася. «Спирт»,– сміються мужики. «Серйозно?»– «Серйозно— спирт, ми тут від митників никаємося».– «Здорово,– каже Вася,– здорово»,– тулиться до дверцят і негайно засинає. «Усе,– чує він десь за годину крізь сон,– проскочили».– «Що проскочили?»– не розуміє він. «Кордон!»– сміються мужики. «Який кордон?»– «Російський кордон, зємєля!»– «А куди ви їдете взагалі?»– прокидається нарешті Вася. «У Бєлгород,– сміються вони,– у Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?»

Епілог № 3

– Так, швидко всі вивернули кишені.

– Да? А що тобі ще вивернути?

– Я сказав— вивернути кишені! Інакше в усіх будуть проблеми.

– Та що ти говориш.

– Ти що— не зрозумів?– Охоронець підходить до Малого Чака Бері й різким ударом звалює його на крісла. Заступитися за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході й нікого не випускає.

– Швидко,– говорить перший.– Вивернули кишені.

– А в чому річ?– питається хтось.

– Годинник.

– Який годинник?

– Золочений,– говорить охоронець.– Золочений «ролекс».

– А ми тут до чого?

– Крім вас, тут нікого не було,– говорить охоронець.– Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.

– На хуя нам його «ролекс»?

– Кишені,– говорить охоронець і раптом звертається до Какао:– Кишені вивернув!

– Що?– злякано перепитує Какао.

– Я сказав— кишені вивернув.

Какао мовчить. Охоронець підходить до нього, запускає руку в кишеню його пісочного піджака й раптом дістає звідти важкий золочений годинник. «Сука ти»,– каже він і так само різко б’є Какао кулаком у живіт. Какао падає на коліна й починає блювати просто собі під ноги.

Епілог № 4

12.15

Сидячи тут, у цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно й давлячись спиртом, я знаю вже тепер, у дев’ятнадцять, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це— найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі— не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене й було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Усе могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так— воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулося бодай якось, склалося більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатися й тривати далі, у мене завжди було відчуття того, що все може закінчитися швидко й просто— просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут— у дев’ятнадцять, на безнадійній лаві, я знаю, у що я віритиму через десять років, я знаю, у що я віритиму, і я так само знаю, у що я вірити не буду, думаю, для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам’ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю в Провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю— секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально— я не вірю в Церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість Папи Римського, навіть якщо хтось доведе мені святість Папи Римського, я в неї вірити не буду— з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю— я знаю про присутність там, угорі, саме там, де час від часу змінюється погода— з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих дев’яностих і кинув далі— щоби я й далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, у чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в’язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння— криваві абетки, уливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто— безкінечним.

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилося відчувати поруч чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності, особисто мені важливіше було б відчувати, що поруч, у повітрі навколо мене, перебуває не лише цей сучий сатана, а хтось більш прихильний до мене, ну, але все склалося саме так, саме так і не інакше, і саме через це мені не соромно за жоден із моїх вчинків, хоча там і вчинків як таких не було, було просування щільним і твердим повітрям, намагання протиснутися крізь нього, протиснутися ще трішки, ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх.

12.30

«Хімік»,–

Відгуки про книгу Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: