Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Отже, мені лишається дати тобі тільки одну пораду. Якщо тобі перескочить колись за п’ятдесят і заманеться тобі одружитись — маловажно з ким, — біжи ти до своєї кімнати (якщо в тебе буде своя кімната) і отруїсь власною рукою. Вішатись — занадто вульгарно, і тому я не раджу тобі цього способу. Отруїсь, Семюел, отруїсь, синку, і ти ніколи не шкодуватимеш.
По цих дружніх словах містер Веллер промовисто глянув на свого сина, повернувся на закаблуках і повільно вийшов з кімнати.
У споглядальному настрої, викликаному словами батька, містер Семюел Веллер і собі пішов з „Великого Білого Коня" й попростував до церкви святого Клемента, намагаючись розвіяти свій сум прогулянкою по її стародавніх околицях. Поблукавши деякий час, він опинився в дуже відлюдній місцевості — щось на взірець двора поважного вигляду — де, здавалось, не було іншого виходу, як та хвіртка, в яку він увійшов. Сем збирався вже йти назад, коли зелена хвіртка в паркані, що відділяв садок у кінці двору, відчинилася, звідти вийшов чоловік, дуже старанно причинив за собою зелену хвіртку й швидким кроком попростував до місця, де стояв містер Веллер.
Взявши цей факт ізольовано, без побічних обставин, ми не знайдемо в ньому нічого незвичайного. У багатьох частинах світу люди виходять з садків, зачиняють за собою зелену хвіртку і навіть швидко йдуть кудись, не звертаючи уваги на те, чи хто стежить за ними. Отже, ясно, в тому чоловікові, або в його манерах, або і в тому, і в тих повинно було бути щось, що привернуло увагу містера Веллера. Та було воно чи не було, нехай читач вирішить сам, коли ми докладно розкажемо йому про поведінку згаданої особи.
Зачинивши за собою зелену хвіртку, чоловік, як ми казали вже двічі, швидким кроком пішов через двір; але не встиг він кинути на містера Веллера оком, як змінився на обличчі й спинився, ніби вагаючись, куди йти далі. А як зелена хвіртка була зачинена й лишалась позаду, а перед ним виднівся один лише вихід, то чоловік не довго роздумував і збагнув, що неминуче має пройти повз містера Семюела Веллера. Отже, він прискорив ходу, дивлячись просто перед собою. Найбільш незвичайним у ньому було те, що він кривив своє обличчя в найжахніші та найчудніші гримаси.
"Дивно, — подумав містер Веллер, коли незнайомий наблизився до нього. — Надзвичайно дивно. Я заприсягся б, що де — він“.
Чоловік підходив ближче, і гримаса його ставала все жахливіша.
— Я заприсягся б, що це його чорне волосся й малинова ліврея, — сказав містер Веллер, — тільки такого обличчя я досі ще ніколи не бачив.
Поки містер Веллер казав це, гримаса стала нелюдськи огидною. Та чоловік мусив пройти близько від Сема, і допитливий погляд цього джентльмена спромігся під його покрученими рисами викрити щось занадто подібне до маленьких оченят містера Джоба Тротера. Помилитись не можна було.
— Алло, ви, сер! — люто крикнув Сем.
Незнайомий зупинився.
— Алло! — повторив Сем ще лютіше.
Чоловік з викривленим обличчям цікаво глянув в один бік двору, потім — у другий, далі подивився на вікна найближчих будинків, словом — скрізь, тільки не на Сема Веллера — і лагодився йти далі, коли його спинив новий оклик:
— Алло, ви, сер! — утретє гукнув Сем.
Тепер уже не можна було помилитись щодо місця, звідки виходив голос, і незнайомий, нарешті, примушений був глянути Семові в обличчя.
— Це не проходить, Джоб Тротер, — сказав Сем. — Годі! Не крутіть дурника. Ви не такий уже красень, щоб нехтувати ваші природні окраси. Поставте свої очі на їх власне місце, або я випру вам їх кулаком з голови. Чуєте?
І як містер Веллер, здавалося, був готовий здійснити цю загрозу, то обличчя містера Тротера поволі набуло свого звичайного виразу. Сам же містер Тротер, удаючи радість від несподіваної зустрічі, скрикнув:
— Кого я бачу? Містер Волкер.
— А ви таки справді раді мене бачити? — спитав Сем.
— Радий? — повторив Джоб, — о, містер Волкер, коли б ви знали, як я чекав цієї зустрічі ! Це вже занадто, містер Волкер. Я не можу більше, не можу! — і, вмиваючись сльозами, він у надпориві оповив руками шию містера Веллера й міцно притиснув його до себе.
— Геть з руками від мене! — скрикнув обурений Сем, даремно силкуючись визволитися з обіймів свого ентузіастичного знайомого. — Геть, кажу вам!.. Чого ви плачете наді мною, ви, переносний насос.
— Бо я такий радий бачити вас, — повторив Джоб Тротер, потроху звільняючи містера Веллера, в міру того, як зникали ознаки його бажання почати бійку. — О, це занадто, містер Волкер !
— Занадто! — крикнув Сем. — Я думаю — занадто. Ну, а тепер, що ви маєте сказати мені; га?
Містер Тротер не відповів, бо маленька рожева кишенькова хусточка працювала щосили.
— Що можете ви сказати мені перед тим, як я скруту вам в’язи? — загрозливо спитав містер Веллер.
— Га? — перепитав містер Тротер, удаючи ображену невинність.
— Що ви можете сказати?
— Я, містер Волкер?
— Не взивайте мене Волкером; моє прізвище Веллер, І ви це добре знаєте. Отже, що ви мені скажете?
— Та, боже ж мій, містер Волке… тобто Веллер… багато чого я можу сказати, тільки не тут, а десь-інде, де ми влаштуємось вигідніше. А коли б ви знали, як я чекав на вас, містер Веллер !
— Нетерпляче, правда? — сухо спитав Сем.
— Дуже, дуже нетерпляче, сер, — відповів Тротер і не зморгнувши. — Але дозвольте ж мені стиснути вашу руку.
Сем кілька секунд дивився на свого бесідника, а потім, немов під впливом якогось нового настрою, задовольнив його прохання.
— А як живе ваш симпатичний пан? — спитав Джоб, коли вони йшли назад. — О, він дуже пристойний джентльмен, містер Веллер! Я сподіваюся, він не застудився тої ночі?
В погляді Джоба Тротера майнуло лукавство, яке змусило кулак містера Веллера відчути дріж бажання продемонструвати себе на ребрах Джоба Тротера. Але Сем стримав себе й відповів, що містер Піквік здоровий.
— Дуже радий, — сказав містер Тротер. — Він тут тепер?
— А ваш? — і собі спитав Сем замість відповіді.
— Та тут; і, мені боляче казати, містер Веллер, вигадує щось нове, гірше ще, ніж тоді.
— А-а! — зацікавився Сем.
— О, соромно казати; жах такий.
— Знову в пансіоні?
— Ні, не в пансіоні, — і Джоб знову лукаво глянув на містера Веллера.
— В будинку з зеленою
