Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів - Мілорад Павіч

на війну до Дунаю. Там, у містечку Кладово, в 1689 році по Ісі, вони зупинилися на ніч у австрійському таборі принца Баденського, і Бранкович вступив до нього на службу. Масуді не знав, що думати і що робити, бо його єврей ішов у Царгород, а не у Кладово, і розрахунки Масуді більше не складалися. Він сидів на березі Дунаю й повільно закладав чалму. І тоді почув хурчання річки. Вода була десь далеко внизу, але її шум він упізнав, цей шум бездоганно заходив у всі згини його чалми, з яких виписувалось одне слово із п'ятої сури Корану. Це була та сама вода, яка снилася пальмі у пісках перед Царгородом декілька місяців раніше, і тепер Масуді знав, що все знову в порядку і його шлях повинен закінчитися саме тут, на березі Дунаю. Цілими днями він сидів у шанці і грав у кості з одним із писарів Бранковича. Писар той програвав, мов проклятий, проте не кидав гри в надії повернути усе втрачене навіть тоді, коли турецькі пушкарі взялися поливати їхній рів огнем. Масуді, в свою чергу, також нікуди не йшов, бо за його плечима Бранкович знову бачив сон про Коена. Коен їхав верхи через хурчання якоїсь річки, що текла крізь сон Бранковича, і Масуді знав, що це хурчить той самий Дунай, який він уже чув. Тоді вітер порснув на нього болотом і він зрозумів, що все починає збуватися. Посеред гри до їхнього окопу влетів загін турецьких воїнів, розносячи сморід сечі, і, доки яничари убивали наліво і направо, Масуді гарячково шукав між ними хлопця з одним сивим вусом. І побачив його. Масуді зустрів того ж самого Коена, якого він ловив по чужих снах, — рудого, зі скупою усмішкою під своїм срібним вусом, з дрібними кроками позаду себе і торбою на плечі. В ту хвилину воїни порубали писаря, простромили списом сплячого Аврама Бранковича і підскочили до Масуді. Врятував його Коен. Побачивши Бранковича, Коен повалився на землю, а кругом нього розлетілися папери з торби. Масуді відразу знав, що Коен впав у найглибший сон, з якого уже ніколи не зможе прокинутись.

— Що там таке, тлумач загинув? — майже радісно запитав своїх воїнів турецький паша, і Масуді відповів йому по-арабськи:

— Ні, він лише заснув.

Це продовжило життя Масуді на один день: пашу здивувала така відповідь, і він запитав у Масуді, звідки той про це знає. І Масуді розповів паші те ж саме, що говорив йому Абир Ібн Акшані. Що він, Масуді, — той, хто зав'язує і розплутує вузли чужих сновидінь, що ремесло його — ловець снів, що він дотепер ішов за своїм посередником, який був своєрідною наживкою для його здобичі і який зараз помирає, простромлений списом, а він просить дарувати йому життя до ранку, щоб побачити сон Коена, бо Коен зараз бачить вві сні смерть Бранковича.

— Залиште його живим, доки цей не прокинеться, — сказав паша, і воїни закинули сплячого Коена на плечі Масуді; так він і пішов за ними у турецький табір, несучи на плечах упійману здобич. А Коен і справді бачив сон про Бранковича, і Масуді здавалося, що він несе двох, а не одного. Хлопець на його плечах бачив Аврама-ефенді у сні, як і завжди, звичайно, ніби він живий. Бо сон його усе ще був явою Бранковича. І якщо Бранкович коли й був на яві — то саме зараз, коли він помирав, простромлений списом, бо смерть не знає сну. А для Масуді тут починалося те, про що повідав йому Абир Ібн Акшані. Масуді ловив сон Коена, у якому той бачив смерть Бранковича, як раніше бачив його життя.

Отак усе й було. Масуді провів той день і ніч, сторожуючи Коенові сни, наче якісь сузір'я на піднебіннях своїх щелеп. Кажуть, що він бачив смерть Бранковича так, як бачив її сам Бранкович. Через це світанок він зустрів з посивілими віями й дрижачими вухами, а на пальцях його повиростали величезні смердючі нігті. Він так швидко про щось думав, що й не помітив чоловіка, який перерубав його тіло навпіл, змахнувши шаблею один-єдиний раз, аж з нього, не розмотуючись, злетів пояс. За шаблею лишився зміястий слід і роззявилась страшна і звивна рана, схожа на уста, що промовляють якесь неясне слово, як скрик плоті. Кажуть, що той страшний звивистий удар шаблі назавжди запам'ятався усім, хто його бачив, а ті, хто це запам'ятав, казали потім, що впізнали його у книзі якогось Аверкія Скіли «Найкращі підписи шаблею», у якій була зібрана колекція найвідоміших шабляних ударів останнього. В його книзі, виданій у 1702 році у Венеції, той розруб мав назву одної з зірок в сузір'ї Овна. Чи вартувала свого та страшна смерть Масуді і що він розповів паші перед своєю стратою, не відає ніхто. Чи перейшов він через міст-Сират, тонший від волосини і гостріший від шаблі, який веде над пеклом до раю, знають тільки ті, що вже не говорять. Одна легенда каже, що його музика відійшла у рай, а сам Масуді — в пекло, промовивши: «Найбільше, чого мені хотілось би, — не знати жодних пісень; тоді разом з усіма гультяями й злодіями я увійшов би просто в рай! Музика збила мене зі шляху, коли я був за крок до істини». Над могилою Масуді шумить Дунай, а на могильному камені висічено напис:

Усе, що я заробив і чого навчився, відійшло зі стуком ложки об зуби.

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР (IX, X і XI століття) — хозарський священик з одного жіночого монастиря. Протягом усього свого другого життя він разом з якимось ченцем із сусіднього монастиря грав партію в шахи без поля й фігур. Вони грали, роблячи один хід за рік на величезному просторі між Каспійським і Чорним морями, а за фігури їм служили всі ті тварини, на яких вони позмінно випускали сокола. Задіяною в грі була не тільки суша, на якій вони полювали звіра,