Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Цьому дрібному службовцеві по сусідству однієї неділі свінула ідея виконати дивовижне завдання. Він припустив, що житиме ще довго, скажімо, років п'ятдесят. Великодушність, яку він виявив при цьому, дуже потішила його. Але тепер він захотів перевершити сам себе. Він поміркував, що ці роки можна обернути в дні, години, хвилини, ба навіть, за бажання, в секунди, тож рахував і рахував, аж поки вийшла сума, яких доти він ще не бачив. Йому запаморочилася голова. Годилося трохи відпочити. Час, казали йому завжди, неоціненний, і його здивувало, що чоловіка, який має таку сукупність часу, не охороняють. Адже його так легко можна вкрасти. Але потім до нього знову повернувся добрий, майже грайливий настрій. Він одяг шубу, щоб видаватися трохи ширшим і статечнішим, і подарував собі весь свій казковий капітал, трохи спогорда промовивши:
— Миколо Кузьмовичу, — сказав він зичливо й на додачу уявив собі, як він без шуби, худий і злиденний, сидить на дивані з кінського волосу, — сподіваюся, Миколо Кузьмовичу, — сказав він, — ви не запишаєтесь через своє багатство. Подумайте, це не головне: є бідні люди, які тішаться справжньою повагою, і навіть зубожілі дворяни й генеральські доньки, які ходять по вулицях і щось продають. — І щедрий багатій назвав ще інші, відомі всьому місту приклади.
Другий Микола Кузьмович, що сидів на дивані, набитому кінським волосом, — обдарований, — аж ніяк не засвідчував захвату, тож слід припустити, що він був розважливий. Він справді анітрохи не змінив свого скромного та впорядкованого способу життя і тільки неділі присвячував упорядкуванню своїх рахунків. Але вже через кілька тижнів йому спало на думку, що він страшенний марнотратник. Треба ощадити, подумав він. Він прокидався раніше, вмивався не так ретельно, пив чай стоячи, біг у контору і добирався туди занадто рано. Він усюди ощадив трохи часу. Але в неділю виявлялося, що тих його заощаджень немає. Тоді він збагнув, що він обдурений. Не треба було міняти купюри на дрібняки, сказав він собі. Як надовго вистачило б року! А ці ганебні дрібняки діваються невідомо куди. І настав огидний день, коли він сидів надвечір у кутку дивана й чекав на добродія в шубі, від якого хотів знову забрати свій час. Він мріяв, що візьме двері на засув і не випустить його, поки той не розплатиться. Банкнотами, хотів сказати він, і то по десять років. Чотири банкноти по десять років і одна — п'ять, а решту, хай йому біс, нехай забирає! Атож, він був готовий подарувати йому решту, тільки б не виникло перешкод. Збуджений, він сидів на дивані й чекав, але добродій не приходив. А він, Микола Кузьмович, що кілька тижнів тому легко уявляв собі, як він сидить на дивані, тепер, коли й справді сидів, не міг уявити собі іншого Миколу Кузьмовича, в шубі, того великодушного. Господь тільки знає, що сталося з ним, можливо, його ошуканство викрили й сидить він тепер у в'язниці. Безперечно, він не тільки йому завдав лиха. Такі шахраї завжди не одного дурять.
Йому спало на думку, що повинна існувати якась державна установа, своєрідний Часовий банк, де можна було б обміняти принаймні частину своїх жалюгідних секунд. Адже вони, зрештою, справжні. Він ніколи не чув про таку установу, але в довіднику безперечно можна знайти щось таке, під літерою «Ч», або ж, можливо, він має назву «Банк часу», тоді його легко знайти під літерою «Б». Можливо, треба перевірити й літеру «І», бо це, безперечно, імперська установа, що, власне, й свідчить про її важливість.
Згодом Микола Кузьмович завжди запевняв, що того недільного вечора, дарма що він був, як можна здогадатися, в пригніченому настрої, він нічого не пив. Отже, був тверезісінький, і наступне відбулося, якщо взагалі можна так висловитися, ось яким чином. Можливо, він трохи задрімав у своєму кутку, таке трапляється часто. Цей короткий сон дав йому спершу велику полегкість. Я, сказав він собі, зав'яз у цифрах. Що ж, я нічого не тямлю в них. Але цифрам, зрозуміла річ, не можна надавати надто великого значення, вони, так би мовити, — засіб, потрібний державі для забезпечення порядку. Ніхто ніколи й не бачив їх де-небудь, лише на папері. Адже й думки не може бути, щоб зустріти десь у товаристві сім чи двадцять п'ять. Такого просто не існує. Тож ця дрібна плутанина сталася через неуважність: час сплутали з грошима, немов це не окремі речі. Микола Кузьмович мало не розсміявся. Як добре добачити, де криється підступ, і то вчасно, ось що важливо — вчасно. Відтепер буде по-іншому. Час, атож, яка прикра річ. Але хіба це тільки його біда, хіба й для інших час не поділяється на секунди, навіть якщо вони й не знають про це?
Микола Кузьмович був не зовсім вільний від зловтіхи. «Та нехай собі!» — мало не подумав він, але тут сталося щось незвичайне. Раптом йому в обличчя щось війнуло, пролетіло повз вуха, обвіяло руки. Він розплющив очі. Вікно було щільно зачинене. Й далі сидячи в пітьмі з широко розплющеними очима, він почав розуміти: щойно він відчув справжній час, який лине повз нього. Микола Кузьмович упізнав усі ті сухі й тихі секунди, однаковісінькі, але швидкі, які швидкі! Господь його знає, що вони ще готують йому. І треба ж, щоб це сталося саме з ним: таж він найменшого протягу боїться! Невже йому судилося цілісіньке життя терпіти його? Він уявив собі всі невралгії, що їх можуть спричинити протяги, й шаленів від люті. Він підскочив, але несподіванки на цьому не скінчилися. Навіть унизу, коло його ніг, щось наче рухалося, то був не єдиний рух, а складне коливання в кількох різних напрямах. Він заціпенів від страху: може, тремтить земля? Звичайно, земля. Адже вона таки крутиться. Про це говорили в школі, але
