Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул поликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.

Міщенко перехрестився на образи, дав отрокові срібляка. Потім з джурами і псами поскакав на південь. За три версти козаки в'їхали в лісові нетрі. Їхали клусом[90], пси бігли попереду. Раптом вони завили і позадкували. Козаки вийняли зброю, спішилися і загасили смолоскипи. За кілька кроків вони побачили те, що залишилося від пікету. У трьох вартових були перерізані шиї, ще один притулився до дерева, розрубаний майже навпіл. Навіть побіжного погляду було досить, щоби зрозуміти: їх заскочили зненацька, ніхто з пікетників не встиг застосувати зброї.

Міщенко відчув пастку і згадав, що вигляд в отрока, що приніс звістку про уполонення Чорного, був трохи дивним. Той жодного разу не подивився на осавула, та й шепотів якось завчено. Ця доречна згадка була останньою в житті небожа Яготинського сотника. Метальні ножі майже одночасно вкоротили життя йому й обидвом псам. Джури встигли застрибнути на коней, але теж впали, поцілені кулями. Один із джур, вражений кулею в живіт, залишився помирати біля свого начального. Другий, падаючи, зачепився острогою за стремено, і схарапуджений кінь ще довго, блукаючи лісовими стежинами, тягнув за собою його мертве тіло.

З-за дерев тим часом вийшли Майстер Зброї і брат Янгель. Майстер запалив смолоскип, повитягував ножі з убитих і вийняв з правиці мертвого осавула коштовну полковницьку шаблю. Він уважно розглянув її лезо.

— Бачите, брате, оце візерунчасте «павутиння» на клинку? — спитав майстер, повертаючи лезо під світло. — Воно виникає через правильне і ретельне проковування сплетених пластин твердого і м'якого заліза. Славна шабля! Її робив добрий коваль. Тут є його клейма, але я такі бачу вперше…

Майстер різко махнув шаблею. Хижо свиснуло пружне залізо. Потім воно свиснуло ще раз. Скрикнув і відійшов до предків прострелений джура. Янгель тим часом дивився на труп осавула.

— Він, певно, був місцевим аристократом, — припустив яснобаченник. — Молодим, недалекоглядним і самовпевненим… Ви, месіре, мали рацію.

— Так, — погодився Майстер. — Якщо б він не спішив сюди безоглядно, а уважно подивився на підпаска, то зрозумів би, що в того відібрана власна воля. Навіювання[91] ніколи не вдається сховати безслідно. На жаль.

— Але нам, месіре, страшенно пощастило, що перший зустрічний хлопчик виявився придатним для глибокого навіювання.

— Пощастило? Я, брате, так не вважаю. Більшість людей піддається навіюванню. Найчастіше зустрічаються такі серед селян і челядників. Вони ж звикли підкорятися… Як би там не було, але люди Сіркуса поки що залишилися без начільного. Тепер вони не зможуть нас переслідувати.

— Якщо зранку не виберуть собі нового командира. Він може виявитися розумнішим і досвідченішим за цього жевжика.

— На це треба час, брате. Багато часу… Поки той новий здобуде авторитет серед воїнів, поки виробить план дій, поки домовиться з лантвійтами… Я думаю, що ми встигнемо відірватися від погоні.

— Але, месіре, чи встигнемо ми перехопити відьмачку? Вона вже недалеко від південних курганів.

— Встигнемо, брате, встигнемо, — запевнив Майстер. І в голосі його було стільки віри у власну непереможність, що Архіваріус схилив сиву голову перед великим воїном.

А може, його голова нахилилася сама — від нестерпної втоми.

13

[Огур-курган на березі ріки Вовчої, ніч 30 червня 1673 року]

Двійя спокусила Реву на стоянці під Огур-курганом. Перед тим вона щось прошепотіла над сплячими Ранвіром і Харком. Рева зрозумів: ті будуть спати, навіть якщо уся турецька армада просурмить над ними тривогу. Про себе він подумав, що гріх перелюбства цього разу не буде аж надто страшним, адже відьмам, як відомо, опиратися можуть лише тверді монахи-схимники, що відмолюють по печерах і скитах гріхи роду людського.

Коли тіло козака і тіло малої планетниці нарешті розчепилися, на сході почала займатися грань світанку. Боже Око грозило піднятися на небокрай і помітити грішні хвости нічних справ.

— Нащо мне в гріх увела? — запитав Рева.

— Він вже близько, я його відчуваю.

— Чорний?

— Так.

— Ти що, боялася померти незайманою?

— Я дала вам часточку Сили.

— А що я з нею робитиму?

— Це вона робитиме з вами.

— Що робитиме?

— Самі побачите.

— Не подобається мені все це, — раптом сказав Рева і відразу пошкодував, що сказав. Тепер доведеться пояснювати. А можна ж було просто поспати. Сон гріхи миє.

— Що вам не подобається?

— Нащо запитуєш? Ти ж вмієш пізнавати думки, лишко. От і пізнай.

— Ви стомилися?

— З чого б це?

— Тоді поясніть. Словами поясніть.

— Бачиш, лишко, у нас мудрі люди кажуть: «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить».

— У нас теж таке кажуть. І що з того?

— Ваші відьми, я думаю, дарма так узяли гору над вашими чоловіками. Ой, дарма! То ж чоловік має все вирішувати, бо він є першосотвореним за образом і подобою Божою. А ваші хитрі відьми неправедно забрали владу собі, пішли проти Божої правди, через Біблію людям голошеної. От, скажімо, ти — така мала піндзюрка, а вже починаєш тут усіма керманити: «дала вам Силу», «самі побачите»…

— Так повелося з прадавніх часів, давніших за вашу Біблію. Бо Сила Землі передається не синам, але донькам. І тільки жінка може нести печатку за все. Чоловік того не може.

— Що за «печатка» така?