Пані Боварі - Гюстав Флобер
І він кинувся до капітана.
Той ішов уже додому, скучивши за своїм токарним верстатом.
— Може б, ви все-таки послали когось із своїх людей, — сказав він йому, — або й самі сходили…
— Дайте мені спокій, — відповів акцизник, — нічого там не станеться.
— Можете бути спокійні, — сказав аптекар, наздогнавши своїх друзів. — Пан Біне запевнив мене, що вжито всіх заходів. Жодна іскорка не прохопиться, помпи повні водою. Ходімо вже спати.
— Та час уже, час, — промовила пані Оме, позіхаючи на ввесь рот. — А проте, що не кажіть, гарна випала днина нам на сьогоднішнє свято.
Родольф повторив потихеньку і з ніжним поглядом:
— Так, гарна, дуже гарна!
Вони попрощались і розійшлися.
Через два дні в «Руанському маяку» була надрукована велика стаття, присвячена виставці. Оме написав її експромтом наступного ранку:
«Звідки ці прапори, ці квітки, ці гірлянди? Куди рине ця юрба, ніби шалені хвилі розбурханого моря під повінню тропічного сонця, що заливає жаром наші лани?»
Потім він перейшов до становища селян. Звичайно, уряд робить багато чого, але цього ще не досить. «Сміліше! — звертався він до нього. — Тут потрібні тисячі реформ; здійснімо ж їх!» Потім, говорячи про приїзд радника, він не забув ні «войовничого вигляду нашої міліції», ні «наших бадьорих селянок», ні лисих стариганів, цих патріархів, що вшанували свято своєю присутністю, — «останніх ветеранів наших безсмертних фаланг, що відчули, як у них стрепенулося серце при мужньому гуку барабанів». Він згадав і про себе, назвавши своє прізвище одним із перших у списку членів жюрі і додавши примітку, що пан Оме, аптекар, надіслав у Землеробське товариство доповідну записку про виготовлення сидру. Дійшовши до вручення медалей, він у дифірамбічних виразах змальовував радість нагороджених: «Батько цілував сина, брат брата, чоловік жінку. Не один з почуттям гордості показував свою скромну медаль, і, звичайно, повернувшись додому до своєї дорогої господині, він зі сльозами повісить її на вбогу стіну своєї хатини».
«Близько шостої години головні учасники торжества зійшлися на учту, влаштовану на лужку в саду пана Льєжара. Учта відбулася в найтеплішій, найсердечнішій атмосфері. Були проголошені тости: паном Льєвеном — за монарха; паном Тювашем — за префекта; паном Дерозере — за сільське господарство; паном Оме — за промисловість і мистецтво, цих двох рідних сестер; паном Лепліше — за меліорацію… Увечері небо раптом розцвіло блискучим фейерверком. Це був справжній калейдоскоп, якась чарівна оперна декорація, і в ці хвилини наше містечко ніби перенеслося в чудесний фантастичний світ «Тисяча і одної ночі».
«Зауважимо, що жоден інцидент не порушив цього родинного свята».
На закінчення він додав:
«Усіма була помічена відсутність духівництва. У ризницях, очевидно, прогрес розуміють трохи інакше. Ну що ж, вольному воля, панове Лойоли[50]!»
IX
Минуло півтора місяця. Родольф не приходив. Нарешті, одного вечора він таки з'явився.
Ще на другий день після виставки він вирішив:
«Не треба йти туди надто рано. Це була б помилка».
А десь наприкінці тижня він вирядився на полювання. Після полювання він гадав, що тепер іти вже пізно, але потім розміркував інакше:
«Якщо вона покохала мене з першого дня, то від нетерпіння побачитись зі мною її любов ще дужче розгориться. Тож почекаймо ще трохи».
І він зрозумів, що його розрахунок правильний, коли, зайшовши в залу, помітив, як зблідла Емма.
Вона була сама. Вечоріло. Муслінові фіранки на вікнах згущали сутінки, а позолота барометра, на який падав останній сонячний промінь, висявала в дзеркалі між вітами поліпа.
Родольф стояв, а Емма ледве здобулася на слово, щоб відповісти на його привітання.
— Знаєте, — сказав він, — мені все ніколи було. І до того ж хворів.
— Серйозно? — скрикнула вона.
— Та ні, — відповів Родольф, сідаючи біля неї на табуреті, — не те щоб серйозно… Просто не хотів іти до вас.
— Чому?
— Ви не здогадуєтесь?
Він подивився на неї ще раз, але з таким виразом, що вона спаленіла й опустила голову.
— Еммо… — почав він.
— Пане! — промовила вона, злегка відхилившись від нього.
— От бачите, — озвався він журливим тоном, — таки недарма не хотілося мені йти до вас. Ви не дозволяєте мені вимовляти це ім'я, яким повна моя душа і яке вихопилось у мене мимоволі… Пані Боварі!.. Та вас же всі так називають. Зрештою, це навіть не ваше ім'я — це ім'я іншого! — Він повторив: — Іншого! — І затулив обличчя руками. — Так, я думаю про вас весь час… Спомин про вас доводить мене до розпуки! О, пробачте! Я піду… Прощайте! Я пощу далеко… Так далеко, що ви про мене більше ніколи не почуєте… А от… сьогодні… якась невідома сила привела мене до вас! Адже не можна боротись проти неба, не можна встояти проти усмішки ангела. Лишається віддатися у владу прекрасного, чарівного, божественного!
Уперше в житті Емма чула такі речі, і її гордість, як купальниця в гарячій ванні, розніжилась і розімліла від вогню цих слів.
— Але хоч я й не приходив, — провадив він, — хоч я й не міг вас бачити, та я принаймні мав утіху спостерігати за всім, що вас оточує. Ніч у ніч я приходив сюди, дивився на ваш дім, на покрівлю, що виблискувала в місячному сяйві, на дерева в садку, що схилялися вітами над вашим вікном, на маленьку лампу — проблиск світла в темряві ночі. О, ви й не знали, що тут так близько і так далеко од вас є бідний нещасливець…
Емма нахилилась до нього з риданням.
— О, який ви добрий! — промовила вона.
— Ні, я люблю тільки вас, от і все. А ви, мабуть, і не підозрівали цього. Скажіть же мені одне слово! Одне словечко!..
І Родольф непомітно зсунувся з табурета додолу; але тут на кухні почулося цокання дерев'яних черевиків, а двері вітальні — він це помітив раніше — були незачинені.
— Якби ви були такі ласкаві, — промовив він, підводячись, — і задовольнили одне моє бажання.
Він хотів оглянути весь дім. Він хотів узнати все в ньому, і вони вже обоє підвелися, — бо пані Боварі не вбачала в цьому нічого незручного, — коли раптом увійшов Шарль.
— Добрий день, докторе, — привітався Родольф.
Лікар, підлещений цим несподіваним титулом, розточився в компліментах, чим негайно скористався Родольф, щоб набрати звичайного вигляду.
— Знаєте, тут
