Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Безперечно, я таки ошелешив їх. Імператор перевів подих, і губи його сіпнулися, коли він спитав:

— Чим же ти можеш це пояснити?

— Сталася помилка! — відповів я, ідучи далі за першим кроком, вчиненим з навіяння. — Боги народження були необачні, і я випадком потрапив у далеку країну й мене вигодував чужий народ. Але я кореєць, і ось тепер нарешті я повернувся додому, на батьківщину.

Присутні були дуже збуджені. Уся зала схвильовано перешіптувалась. Імператор звернувся до Кіма.

— Авжеж, він завжди був такий. Наша мова в нього на устах від того часу, як він вийшов з моря, — збрехав Кім, бувши до мене добрим.

— Принесіть мені шати янбана, — втрутився я, — і ви побачите.

А коли мене вели вдягатись, я обернувся до кісан і сказав:

— Дайте спокій моїм невільникам. Вони пройшли довгу путь і потомилися. Це мої вірні невільники.

У сусідній кімнаті Кім, відіславши прислужників, сам допоміг мені вбратися і похапцем, не розводячись, показав, що, куди і як одягати. Він не більш від мене знав, до чого це все приведе, але він був добрий товариш.

Сміх, та й годі: я вернувся до зали і знову забалакав покорейському, пояснивши, що моя мова трохи незграбна, бо дуже довгий час була без ужитку, а Гендрік Гамел і решта, занадто тупі, щоб вивчитися нової мови, не розуміли жодного мого слова.

— Я з могутнього роду Коріу, — сказав я імператорові, — з того роду, що владарював у Сонгдо багато років тому після падіння Сіли.

Цю стародавню історію розказував мені в дорозі Кім, і тепер він насилу стримував сміх, слухаючи, як я, наче той папуга, переповідав його слова.

— А вони, — пояснив я, коли імператор спитав про моїх товаришів, — мої невільники, опріч отого старого чоловіка, — показав я на Йоганеса Мартенса, — він син вільного.

А цей, — брехав я, підкликавши Гендріка Гамела, — народився в домі мого батька, він син невільника, що народився також у нас. Він дуже близький мені. Ми одного віку й народилися того самого дня. Тоді ж таки батько подарував його мені.

Гендрік Гамел конче хотів знати, що я про нього казав, і коли я йому оповів, він розсердився й почав дорікати мені.

— Нічого не вдієш, Гендріку, — відповів я. — Я бовкнув оте з дурного розуму, бо ж треба було щось казати. Але що зроблено, того не вернеш. Ні ти, ні я не годні нічого змінити. Тепер доведеться кожному якнайкраще грати свою роль.

Увечері Тайвун, імператорів брат, що любив випити, як ніхто, запропонував позмагатися зі мною, хто кого переп'є. Імператор був у захваті і відрядив для участі у змаганні ще дванадцятеро пияків найшляхетнішого роду. Жінок відіслали геть, і ми взялися пити чара за чарою, кожен своєю чергою. Я ввесь час пильнував, щоб Кім був біля мене, а своїх товаришів, незважаючи на грізно насуплене лице Гендріка Гамела, відіслав десь опівночі, перше домовившись, щоб нас помістили в палаці, а не в заїзді.

Другого ранку в палаці тільки й розмови було, що про мою перемогу. Я залишив Тайвуна та його приятелів хропти на матах, а сам без сторонньої допомоги пішов спати до себе. Після цього Тайвун ніколи, навіть тоді, як нас зраджувала доля, не сумнівався, що з походження я кореєць. Мовляв, тільки кореєць може мати таку міцну голову.

Палац, власне, становив ціле місто. Нас помістили в літньому будинку, що стояв трохи осторонь від основних споруд. Княжі покої відвели мені, а Мартенс та Гамел разом з іншими товаришами мусили задовольнятися, хоч як вони бурчали, рештою кімнат.

Мене покликали до Юнсана, найвищого буддійського жерця, що про нього я вже згадував. Це була наша перша зустріч. Навіть Кімові не дозволили бути присутнім. Ми самі сиділи на грубих матах у напівтемній кімнаті. Боже, боже, що то була за людина і що за розум! Він обмацав до самого дна всю мою душу. Він знав про інші краї і про інші землі те, що нікому в Чосоні й не снилося. Не знаю, чи вірив він у байку про моє походження — я не міг того вгадати. Його лице, нерухоме й непроникне, було неначе з бронзи.

Що думав Юнсан, — це лише він сам і знав. Але в ньому, в цьому бідно одягненому сухорлявому жерцеві, я вгадував справжнього володаря не тільки палацу, а й цілого Чосону. З нашої розмови я вгадував також, що він хоче використати мене. Чи не з намови принцеси Ом? Я дав розкусити цього горіха Гендрікові Гамелові. Мене це нітрохи не цікавило, я завше жив теперішньою хвилею, перекладаючи на інших турботу відвертати небезпеку й хвилюватися за прийдешнє.

Після Юнсана мене покликала до себе принцеса Ом, і євнух з масним лицем і котячою ходою повів мене тихими палацовими коридорами до неї. Її покої були такі, як і личить мати принцесі крові, — цілий окремий палац між ставками, порослими лотосами, серед густого гаю карликових дерев, що мали не менше як по триста років, а проте сягали мені тільки до пояса. Бронзові містки, такі легкі й філігранні, неначе їх зробив ювелір, здіймалися над ставками, зарослими ліліями. А самий палац ховався за бамбуковим ліском.

Мені аж у голові паморочилося. Хоч я був тільки простий матрос, проте знався на жінках, і в бажанні принцеси Ом бачити мене вгадував не саму лиш цікавість. Мені доводилося чувати про любовні пригоди королев з простими смертними, і я тепер міркував собі, чи не судилося й мені довести, що такі пригоди справді бувають у житті.

Принцеса Ом не гаяла часу. Її оточували служниці, але вона звертала стільки на них уваги, скільки візник на своїх коней. Вона посадовила мене поруч себе на товстих матах, від яких уся кімната скидалася на ліжко. На маленьких інкрустованих перлинами столиках, не більше як на фут заввишки, стояло вино й ласощі.

О господи! Варто мені було тільки глянути їй у вічі… Але ні! Стривайте! Зрозумійте мене як слід! Принцеса Ом була розумна жінка. Я вже згадував, що ми з нею були однолітки. Їй минуло тридцять років, і вона поводилася так, як і личить у такому віці. Вона добре знала, чого хоче;