Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— Ви гарна людина, — вирішив лейтенант. — У вас очі чисті…
Трохимович стрепенувся, скинув тягар суму й спалахнув:
— Вось толькі дамачкі наши так нє лічаць. Усє кажуць, што я бабнік. А знаєшь, Юра, можа, ну іх, гетих спеціалістів з ваєнних мємуарав? — кивнув на «іспанців» втаємничено. — Йосць тут у мянє двоє маладзєнькіх сясцьор… Можа, гульньом? Дзєло маладоє… Рамантичнає. У цябє йосць шакаладкі, у мянє спірт знойдзєцца.
Вічки у Наконечного єлейно затуманилися, він важко зітхнув, підпер голову рукою й промовив:
— Нє-є, я Людмилу Михайлівну люблю…
Сербін скоса зиркав на Наконечного, котрий перестав цікавитися розмовою Крижня з Ернесто. Він сидів надутий, як сич, не слухав пісню, що й досі не закінчилася. Нарешті скреготнув зубами, непомітно смикнув Юрка за рукав і стиха запропонував вийти на свіже повітря. Той неохоче погодився, встав, защібаючи верхні ґудзики кітеля, й посунув за Сербіним. На ходу кілька разів натикнувся на крісла, зашпортався. Він був п’яненьким. Трохимович зі смішком подивився йому вслід.
— Што ж гета в яго за такая Людміла Міхайлавна? Треба папрасіць, каб фота паказав… — в автономному режимі випив чарку горілки й потягнувся ложкою за гірчицею.
І знову наткнувся на докірливий погляд Крижня. Але полковник був у доброму гуморі, ледь розчулений після “Ay Carmela”. Він тільки сказав зі смішком:
— У нас на городі за школою повно хрону, ніяк не виведемо. Може, тобі його згодувати? Теж пекучий, гіркий. Заразом і поле перекопаєш у пошуках «смачнога».
— Скажу табє так: па-мойму, хрен салодкі, а я так нє люблю салодкага, — заперечливо закрутив головою ординарець. — І в зубах захрасає. Затим сядзі, выкалупваць яго. А гета, уяві сабє, пайду в госці да дами і буду дзявбці запалкамі у зубах! Нє, гета нє культурна. А я чалавєк культурни, вихавани! — й мелькнув столову ложку гірчиці, як малюк молочної каші.
Крижень тільки махнув рукою й став пояснювати Ернесто, про що мова. Ернесто й собі вирішив покуштувати гірчиці, узяв чайну ложку, вклав до рота… І тут же почервонів, мов буряк, закашлявся, замало що не задихнувся. І з повагою покивав до Трохимовича, мовляв, «справжній чоловік». А «справжньому чоловікові» враз захотілося сказати щось розумне Юркові Наконечному, але той зник і досі не повернувся.
Тим часом за рестораном Сербін закурив, сплюнув під ноги й почав повчати лейтенанта:
— Юра, ты хоть понимаешь, что здесь происходит?! Это же антисоветчина в полном и прямом смысле слова! Почему ты не слушаешь, о чем говорит эта троица — баба из Парижа, недобиток испанский и этот целый Крыжень?! Может, они сговариваются? Может, завтра вместе уйдут за кордон?
— Ні! Крижень зі Сталіним за одним столом сидів… — Наконечного не покидав добрий, романтичний настрій. — Міша, вони всі гарні, прості… Вони щирі… Трохимович… у нього син загинув, мій ровесник…
Сербін, узявши Наконечного за обшивку, просичав в обличчя:
— Біля Сталіна завжди були вороги! Юрко, якщо вип’єш ще хоча б чарку… Я особисто відвезу тебе у Львів і передам Вороніну. І твою поведінку опишу в рапорті! Ти мене зрозумів?
Наконечний миттєво спохмурнів, нетверезо обсмикнув поли кітеля й відказав ображено:
— Так точно, товаришу старший лейтенант!
— Ну, для чого ж так, Юрко, — пхинькнув Сербін, виплюнув з рота папіросу й ураз лівим плечем притиснув лейтенанта до стіни, з кишені дістав аптечну пляшечку з нашатирем, відкрив її, густо намочив хустинку й з сарказмом прохрипів:
— Ми ж з тобою друзі… колеги… чекісти. Так не можна.
Схопив його лівою рукою за обличчя, затиснув, як кліщами, й почав правою тикати аміак колезі під носа. Той, задихаючись, раз у раз втягував носом аміачний запах, відфоркувався, крутив головою, але й далі був змушений нюхати огидний сморід. У нього потекли сльози, подих збився. Аж тоді Сербін припинив екзекуцію. Здається, вона дала результат. Наконечний відчув, що алкоголь відступив.
— А тепер іди в туалет — і два пальці в горлянку! Маєш чверть години, щоб привести себе в норму! У тебе зараз інша роль, — наказав «колега», відпустивши Юрка, й додав, поправляючи на ньому одяг: — А Крижню за неповагу до товариша Сталіна ми ще кишки випустимо!
— Міша, це ж легенда розвідки! — спантеличено нагадав Наконечний. — Як ти можеш? Він для нас повинен бути взірцем…
— Пожартував я. Пожартував, — награно засміявся. — Але його слова і його поведінку обов’язково опишу в рапорті! А ти… — знову рвучко притиснув «колегу» до стіни й посварився на нього вказівним пальцем. — А ти приводь себе в порядок. І працюй, слухай, про що вони говорять!
Юрко ображено вкотре поправив кітель, спохмурніло, з-під лоба, глянув на Сербіна. І пробубонів під носа: «Єсть»…
Тим часом в ресторані не припинялися балачки про війну, спогади й випивка. Чоловіки голосно розмовляли, розмахуючи руками, перебиваючи один одного. Хелен, з мокрою хустинкою біля носа, сумно дивилась у вікно. Нарешті не витримала й заявила Ернесто іспанською:
— Я хочу танцювати. Невже вам не надокучило пригадувати війну? Треба жити нинішнім днем, а не повертатися постійно в
