Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Так, так…
— Алло, панно Рузю, — гукає заохочений Завадка, — прошу на мій рахуночок пляшку шабашівки!
— Панє Юзефе, я трунків мішати не буду…
— То прошу, панно Рузю, по пляшці портеру і півкілограма маслин з бриндзою. Нема маслин? Якщо нема, то хай панна Рузя зробить так, щоб вони були, а більше мене нічого не обходить… Прошу, Леоне, за твоє здоров'я! А що ти скажеш на це, що у хлопця чотири класи гімназійні?
— Так, так, мені потрібно інтелігентного хлопця! Літографія, коханий панє Юзефе, то вже інтелігентне заняття… Так, так…
— Давай, панно, ще по шматкові індички, але вибирай, котрий менше пересмажений. Слухай мене, Леоне, я знаю, що там треба інтелігентних хлопців, таких, наприклад, як мій Бронко… Ще по одній пляшці, панно Рузю…
Леон бере Завадка за лікоть.
— Не поспішайте так, панє Завадка. Так, так, могорич вас і так не мине. Тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька формальність.
— А, слухаю тебе, Леоне, слухаю…
— Відзі пан, кохани панє Юзефе, — Леон гладить рукою своє коліно, ніби собачку, — тут ще одна маленька формальність. Так, так, зовсім маленька. Я знаю, що ви старий соціаліст…
— Ти це добре знаєш, Леоне.
— До церкви ви не ходите…
— Як тобі сказати? Коли ховають когось з моїх знайомих, то завжди іду на панахиду, а так, з власної потреби, — не заходжу в церкву. Що ні — то ні! Хіба раз на Великдень та раз на різдво, і то для святого спокою, в догоду жінці, але до кінця не добуваю ніколи. Я лише те, що люблю пошанувати прадідівські традиції, — розумієш мене, Леоне? От на Великдень чи різдво одягаю святкове вбрання і в ті дні, скажу тобі, не працюю важко.
— Не сповідаєтесь…
— Оце що ні, то вже ні. Останній раз був я на сповіді, як женився. І то з примусу, бо ксьондз не хотів інакше повінчати.
— Так, так, я знаю, що ви людина прогресивна і для вас, як каже німець, релігія шпільт кайне ролє[61].
Коли Леон сказав це, Йосифа щось наче сіпнуло:
— Слухай мене, Леоне, ти часом не натякаєш на те, щоб Бронко… перейшов на польське?
Леон почав шморгати носом, як людина, якій треба знайти час для відповіді.
— Відзі пан, панє Завадка, пан трохи не так висловлюється. Тут ідеться про звичайну формальність. Панскі син — греко-католик, а треба, щоб він став римо-католиком, і по всій параді! Ніхто не вимагає від нього, щоб він перейшов на Мойсеєве віросповідання, правда? Він залишається католиком, як і був, тільки ота мала формальність…
Завадка відчув, як у нього холодніє обличчя.
— Що ж ти, Леоне, граєш вар'ята? Ти ж знаєш, що в наш час перейти на римо-католицьке — це те саме, що з копитами перейти на польське, і то ще на яке польське! На оте, слухай мене, що то скачи, враже, як пан каже… І ти, чоловіче, наважуєшся з цим звертатись до мене?
Завадка мусить потягти ковток пива, так йому висохло в горлі. Неприємне відчуття, ніби обпарив чимсь горло.
— Поговоримо, панє Юзефе, по-мужському. Прошу зрозуміти: те, що стосується релігії, — абсолютна формальність. В душі, між нами кажучи, ваш син може залишатися, ким йому подобається, а що стосується офіціального документа, то так треба. Пан мнє розумє, панє колего?
— Який я тобі до біса колега! — фиркнув Завадка. Він настільки не хоче нічого спільного мати з тим, що сидить проти нього, аж крихти від свого хліба згортає на окрему купку.
«Щеня ти миршаве! І як ти собі думаєш переходити на польське? Сьогодні на польське, а завтра, як треба буде, то на німецьке, а там ще на турецьке? Що ж то, собако, національність — то тобі спідниця чи штани, що їх можна міняти в кожну погоду? Ти мені припікаєш соціалізмом. Так, гівнюху, так, я старий соціаліст. Я завжди був далекий від тих українських патріотів, що по-польськи відзивались тільки до собак… І богові я ніколи не набридав своїми молитвами та постами, але, падлюко, я не з тих, що торгують своєю національністю. Я завжди, щеня ти миршаве, був і залишуся тим, ким мене мати родила. А ще тепер, у ці страшні часи, коли тюрми тріщать від наших людей, тепер цуратись свого народу, — то краще шнурок на шию і повіситись на сухій вербі…»
— Слухай мене, Леоне, — починає вголос думати Завадка, — ти або зовсім сп'янів, або шуя[62], яких світ не бачив. Ти знаєш, те, що ти мені пропонуєш, — це в сто разів гірше від того, що зробив з нами твій тато. В сенаті, слухай мене, — ти ж знаєш, читаєш же газети, — обговорюють проект нової Берези Картузької, бо стара… вже не вміщає ув'язнених… А ти, тварюко, береш на себе сміливість пропонувати мені… ух! Панно Рузю, ще пляшку пива, але холодного, з льоду, якщо можна…
Лід, — подає з-за прилавка голос панна Рузя, — щойно вийшов, але в цю хвилину вона велить внести відро свіжої води, і зараз на столі буде пиво, як з самого льоду.
Зілінський, який за прикладом Завадки замовив і собі пляшку пива, довго й акуратно скручує цигарку.
Завадка дивиться на його підпухлі опущені повіки й думає:
«Не може, падлюка, дивитись у вічі чесним людям. Ух ти! Йому здається, що як воно на чужій кривді долізло До власної друкарні, то вже бога за бороду спіймало. Забуває, шуя, що за такими, як Йосиф Завадка, стоїть ще його профспілка. Історія з старим нічого не навчила його…» — Слухай мене, Леоне, ти дай мені на письмі, розумієш, на письмі, що ти не приймаєш мого сина тому, що він українець, а я вже знатиму, що мені далі робити. Твій тато теж був дуже сиромудрий і думав, що його не стосується договір з нашою організацією, а вийшло, що ні… Довелося-таки старому послухатись профспілки. Добре то кажуть, коби свиня роги мала…
— Як бога кохам, пан смішний, панє Юзефе! Що пан порівнює тамті часи до сьогоднішніх?
— Ти що цим хочеш сказати?.. Панно Рузю, як там з тим холодним пивом?
— А що стосується того, що я хочу сказати, то я зараз виясню. Пан, панє Юзефе, зовсім відстав від життя. Так, так, відстав від життя. Пан хоче скаржитися
