Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Війна, як кожна війна, тягла за собою пожежі, хвороби, каліцтва й смерть. І коли більшість людей думала про те, щоб вийти з біди цілим, Зілінський задумав, скориставшись з світової завірюхи, забагатіти.
Маючи вже деякий практичний досвід, він розвинув гарячкову діяльність і почав правдами й неправдами видурювати в жінок кооперативні паї їхніх чоловіків. Були це часи голодовки. Хліб, пополам з тирсою, видавали по карточках по триста грамів на дорослого. Зрозуміло, що коли під таку пору в хату заходила людина й доброзичливо, з співчуттям до голодуючих дітей, пропонувала замінити клаптик нікому не потрібного папірця на сало й дрова, то хіба була б безсердечною та нерозумною та мама, що не погодилася б на таку міньбу?
А навіть коли й приходило котрій жінці в голову, що, можливо, за тією чистосердечністю криється якийсь обман, то й та зрештою махала рукою: обман був би тоді, коли б мука виявилася попелом, а сало — поліном, а так — який це обман, коли за папір дають продукти?
Павлина Завадкова мала в цій справі більше тверезого розуму від інших. Вона не хотіла ні продавати, ні міняти пай чоловіка, а погоджувалась лише віддати його Зілінському у застав. Повернеться з війни чоловік і викупить пай чи то грішми, чи натурою. Вирішила жінка добре, але не вистачило їй лише практичного досвіду, щоб взяти від Зілінського розписку про те, що він узяв у неї пай під заставу.
Таким чином Тадей Зілінський став єдиним власником колись кооперативної друкарні.
Було це звичайне шахрайство, і члени кооперативу, безперечно, спробували б судом домогтися своїх прав, якби не розпад австро-угорської монархії. А далі розгорнулися події, що далеко на задній план відсунули всякі особисті справи.
Коли під Львів підступила кіннота Будьонного, коли Дрогобиччина оголосила в себе владу Рад, то ясно, що ні Йосифові Завадці, ні іншим членам було не до кооперативу. Люди думали про створення власної держави, а не про реставрацію якогось там мізерного підприємства, яке, зрештою, й так мало стати державним.
Пізніше, коли Польща окупувала західноукраїнські землі, перехрестивши Східну Галичину на Малопольщу, виявилося, що справа паїв юридично задавнена. Крім того, виник ще один фактор, який раніше не брався до уваги: суд Речі Посполитої був польський, і Зілінський був поляк.
Проте колектив кооперативу все ж таки отримав деяку перемогу над шахраєм. Після війни Тадей Зілінський до того знахабнів, що відмовився платити кваліфікованим робітникам (колишнім пайовикам) згідно з тарифом, передбаченим колективним договором між профспілкою друкарів і Товариством власників друкарень.
Товариші не пішли до суду, а вдались до президії об'єднаних профспілок, і там справу було вирішено на їхню користь. Спираючись на договір між обома організаціями, правління профспілок поставило перед Зілінським вибір: або вийти з Товариства власників, або додержуватись пунктів договору. Зрозуміло, Зілінський не дурень і обрав останнє.
Оця перемога над принципалом, а пізніше пенсія, яку профспілка стала ретельно виплачувати Йосифові з того часу, коли він покинув працю, знову зміцнила в Завадці віру у мирний соціалізм, яку, треба щиро сказати, сильно схитнув своїм нечесним вчинком Тадей Зілінський.
Двадцять п'ять років пропрацювати на друкарській роботі — то не двадцять п'ять разів плюнути. Не кожний організм витримає таке навантаження. Свинець дістається не тільки до легенів, але й відкладається в усіх органах і суглобах та отруює кров. Завадка сам бачив товаришів, отруєних свинцем.
Проте коли Бронко закінчив четвертий клас народної початкової школи, батько не захотів, щоб він ішов його слідами, а віддав сина до гімназії.
Перед канікулами двадцять п'ятого року Бронко блискуче витримав вступний екзамен до першого класу української державної гімназії в Нашім. Завадка дав змогу синові два місяці погуляти та покупатись досхочу у Пруті, а першого вересня, перед тим як вирядити хлопця в школу, зняв з вішалки ремінь і повісив його в кухні на виднім місці, на спеціально для того прибитім цвяху.
— Ти не думай, паничику, що мені так легко буде тебе вчити в гімназії, — сказав до сина. — Та пам'ятай, що тобі треба вчитись. Бо я лише раз пригадаю тобі, а за другим разом пригадає вже він, — багатозначно кивнув Завадка в бік ременя. — Зрозумів?
— Зрозумів!
Бронко надто добре знав батька, щоб сумніватися в тому, що він дотримає погрози. На Бронкове і батькове щастя, він провисів на стіні півроку без руху, а після першого семестру мати відважилася й зняла ремінь з стіни. Батько тактовно вдав, що не помітив зміни.
Зрозуміло, Йосиф Завадка огризнувся б, а може, навіть і образився, коли б йому хтось сказав, що він пропадає за сином. Він, напевно, намагався б довести протилежне. Він пропадає? За ким? За тим швайкалом, за тим гицлем? Навпаки, він сам часто сварить дружину за те, що розводить хлопчиська, як циганську пугу, в той час як для такого кавалера найкращим вихователем є он той, що на стіні висить.
Павлина знала, що в дійсності не так, але, за звичкою, не заперечувала чоловікові. Вона зразу не могла додуматися, чого це Йосиф не шукає собі тепер заняття у подвір'ї, як це любив колись, під повіткою, де містилася його майстерня, чи в садку, а сидить по обіді без діла в хаті, попихкуючи люлькою. Згодом Павлина збагнула, в чому справа, — Йосиф знаходив насолоду, прислухаючись, як син учить латинські слова: аква, акве, амо, амас, ата…
У двадцять дев'ятому році Бронкові сповнилося шістнадцять років, і він перейшов з нижчої гімназії до вищої, тобто у п'ятий клас.
Саме під час тих канікул його батько витримав велику душевну боротьбу. Боляче змагалися розум і честолюбство. Переміг здоровий глузд: Йосиф Завадка остаточно вирішив забрати сина з гімназії.
Наставали страшні часи, яких навряд чи знала дотепер ця земля: люди з дипломами й науковими ступенями не могли знайти собі будь-якої праці.
До фабричок, які в Нашому називались виробнями, майстерень, ба навіть до друкарні Зілінського щораз частіше заглядали інженери, всілякі магістри, агрономи, люди з дипломами учителів, питаючи будь-якої роботи. Більшість з них була навіть не з околиць Нашого. Їх пригнала сюди біда з великих міст. Люди останнє витрачали на дорогу в надії, що на периферії їм легше вдасться знайти працю, а нашівські магістри та інженери з периферії їхали у Львів, Познань, Катовіци, Бєльськ з тією
