Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
Змішаний гомін гульливої юрби, голоси скрипок, гудіння бубна, тупіт і дзвін підків, змішуючись і заливаючи один одного, запаморочували розум, не давали йому прийти до пам’яті від забуття й завадити сердцеві в хвилинній радості. Тим-то всі тут веселилися так безтурботно, ніби ніхто з них не знав, що таке біда й як гірко порою буває жити на світі; тим-то дівчата від самого обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра зі сходом сонця їм треба взятися до роботи, й прогулювали на вечорницях часто цілу ніч. Тут вони цілком забували всі жалі й злидні, нерозлучні в житті з людиною; тут душа виривалась з клітки й гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, ігриста й легка, як вітер. Кохання, жарти, музики, пісні, — чого ж ще бажати? Людина вдоволена сучасним, а сп’янілий в гучному оточенні й музиках розум не нагадує про майбутнє.
Тим часом кілька парубків і дівчат, натомившись танцювати, збившись у кутку в тісне коло, взялися за страховинні оповідання, без яких, так само як і без пісень, не буває вечорниць. Роздражені музиками й жартуванням почуття самі собою цураються матеріяльного й прагнуть якогось іншого стану, в якому було б їм привільніше; нічне неспання стомлює розум і збуджує ту темну сторону душі, в якій є таємничі образи, що з’являються нам уві сні, а глибока увага, з якою вслухається в дивовижні перекази, в нелюдські вчинки, в надзвичайні явища, виповнює голову якимсь зачаруванням, крізь чад якого все надприродне здається можливим. Пісні й ці тривожні оповідання на селі збуджують душу, без них вона б нікчемно поснула б.
— А кому сьогодні черга оповідати казку? — сказав хтось з натовпу молоді.
— Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові! — відповідало багато голосів, і слідом за ним Івана Костюченка вивели на середину й посадили на кругленького дзиглика.
Всі затихли, щоб дати йому зібрати думки.
— Що б таке розповісти мені вам? — почав Костюченко, чухаючи собі чуприну. — Казки в мене нема готової; розповім хіба вам сущу правду. Тільки ж наперед прошу вас, дівчата, надто не вслухайтесь; а то в моєму оповіданні буде таке, що ще чого доброго тут же кому приверзеться той, що ходить на козинячих ніжках, — не при хаті згадуючи!
— Ну, починай, починай; буде лякати! — загукали дівчата, в яких від одного цього застереження щось холодне ніби полізло по спині і уява миттю наладналась сприймати все чудесне.
— Чи бачте, красуні мої, — казав Костюченко, — сьогодні був у мене гість з далекої сторони, з-за самого Дніпра, та такий же баляндрасник, яких я мало бачив: історія за історією так і ллється в нього, ніби хто ззаду йому нашіптує, та все такі страшні та химерні, що вже як мене тягло на вечорниці, а через його оповідання спізнився і наспів уже на холодні млинці.
— Та кажи ж швидше бувальщину, а не млинці! — скричали знову нетерплячі дівчата.
— Буде й бувальщина, — спокійно відповідав Костюченко. — Бач, як вискакують! Так-то, ви гадаєте, і розповісти не розігнавшись! Послухали б ви самого нашого гостя: той поки розповість що-небудь страховинне, то спершу налякає так, що озирнутись назад страшно, а потім уже як розгойдає язика, то почуєте й справжню історію. Ну, так приїхав до нас цей гість із-за Дніпра, баляндрасник чудесний, я б сказав. А мій батько, знаєте, і сам майстер на теревені. Ось і розбалакались про те, чому й як з’являються скарби. Батько мій казав, що скарби відкриваються самі собою, а гість сперечався, що не самі собою, а з волі того, хто поклав їх, і що скарб наперед уже призначено, кому його взяти; а візьме інший, то не спекаєшся халепи. З цієї ж нагоди він і розповів нам ту бувальщину, що ви її зараз почуєте. Був у них колись давно ще за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу він швендявся, кажуть, світами, як обірваний шляхтич, і служив за кусник хліба, а потім одразу не знати з чого збагатів і зробився таким дукачем, що пошукати! Ну, як зробився паном і накупив собі селян, то взяв і всі панські звичаї, людей бив, мучив, з молодих дівчат знущався, а парубків тримав на такій нагальній роботі, що не знали вони, яке то й свято боже, і не було їм від нього промитої води. З ранку до вечора будинки цього пана ходором ходили від танців і грищ: наїдуть, бувало, до нього бог знає звідки й бог відає які люди, повен двір коней та кованих возів; бушують, пиячать і потім раптом щезнуть, що й духу їх не чути, і пан лишається один у своїх будинках і гризе бідний народ до нової учти. А повз будинок добрій людині страшно пройти, бо з вікон повівав якийсь диявольський холод і випинались нелюдські пики. Але ж кажуть, що пан перед кінцем свого життя втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він пересиджував цілими днями, похнюпивши голову на стіл. Доводилось, певне, розплачуватись хлопцеві! Нарешті однієї ночі, коли на небі гуркотіла страшна гроза, прилетіла на дах його будинку величезна сова й завила так, що й грім не заглушив зловісного її голосу. Тієї ночі нечестивий пан пропав, а чорт, прилетівши до нього, ніби як сова, забрав його душу до пекла. А що в нього не було в рідні нікогісінько, то мужики, подумавши та погадавши, вирішили поховати його самим, і щоб не поганити православного кладовища, зарили його над річкою на такій кручі, що голова паморочиться, коли глянути вниз. Спекавшись злого пана, селяни стали жити, дякуючи щодня бо’ гові. Хоч і ходила по селу поголоска, що пан уночі ходить зі свічками в руках і на голові і добивається в свої будинки, що в них ніхто не насмілювався жити, та мертвий не всім такий страшний, як
