Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
— Ой, Іване! Що ти робиш? — скрикнула вона, нахмуривши брови. — Як тобі не соромно цілуватись?
— Що ж тут недоброго, моє серце? — відповідав Іван.
— Як то що недоброго? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться цілуватись з парубками? Матуся кожного дня це твердить. Та й дідусь тепер, як тільки побачить мене, то зараз і довідається, що я цілувалась з тобою.
— Не бійся, моя голубко, не довідається.
— Не довідається! Ти ще не знаєш дідуся! Він одним поглядом пройме чоловіка так, що вивідає всю душу, є такі люди, що бояться дивитись йому в очі. Його в Воронежі називають віщуном, бо він все знає і ніщо від нього не сховається.
— Хай він собі й усе знає, тільки ще не чувано, щоб можна дізнатися, хто з ким поцілується.
— Кажи; а ось побачиш, що він скаже. Ходімо. Він, мабуть, уже не спить.
Старий справді вже прокинувся і, побачивши, що вони йдуть разом з лісу, трохи похмурився; але глянувши на принесені сироїжки, до яких він був дуже охочий, забув своє хвилинне незадоволення, ремствував тільки на себе, що довго проспав і спізнився в дорогу. Дальші два дні вони йшли верстовим шляхом. На щастя, погода була хмарна, і вони не зазнали спеки; а від нудьги рятував їх сам старий Чайка. Він увесь час розповідав то про старовину, то про різні пригоди з власного життя і з усіх своїх оповідань робив висновки прості, але порою такі ясні, що їм позаздрив би інший психолог, що черпає свої ідеї з німецьких книжок, а не з живої природи людської.
— Тут ми трохи відпочинемо з дороги, — сказав Чайка Йванові, коли вони ввійшли до Батурина. — Зайдімо до давнього мого приятеля бондаря Омелька. Він спершу жив у нашому Воронежі, та ось уже років з двадцять, як перейшов сюди: тут, бачиш, після тестя дістався йому в спадок грунт. Ми в нього були, йдучи до Києва, і обіцяли зайти ще з Києва.
Бондар Омелько, якого вони застали за роботою, дуже їм зрадів; залишив свої інструменти і, перецілувавшись з гістьми як слід, повів їх до хати.
Хата бондаря Омелька відзначалась між батуринськими простими хатами особливою пишнотою. Крім того, вона вся була вибілена крейдою, вікна знадвору обведені червоною фарбою, а солом’яна покрівля підстрижена так чисто, як в іншого дженджуристого парубка чуприна в велике свято, — всередині був новий липовий стіл на точених ніжках і з двома шухлядами; образи всі під шатами та під склом; на кілочках між вікнами рушники білі, вишивані дуже гарно червоними везерунками, а ослони й полиця і різним посудом були далеко кращі, ніж у звичайних козацьких хатах.
Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата в затканих плахтах, нетерпляче чекаючи на Марусю з Києва, зараз же повели її до своєї кімнати і не дали їй навіть привітатися з бондарихою: вони хотіли якнайшвидше дізнатися від неї всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися розмовляти. У кімнаті було майже темно, і не стільки від сутінків, скільки від того, що обидва вікна її заслонили дерева: одне — густа черемшина, а друге — вишні, з яких ягоди вперлися в саме скло. Бондар Омелько кільки разів збирався зрубати ці дерева, щоб не було темно в хаті, але дочки, та й сама бондариха, кожного разу упрошували його облишити свій намір, бо в літні ночі соловей співає на черемшині чи на вишні під самими вікнами.
Посадивши Марусю, дівчата перш за все просили її показати київські гостинці й стрічки, що їх вона там накупила; все їх захоплювало; кілька разів міряли вони собі блискучі обручки й сережки, розгортали яскраві стрічки, і залишили тоді, коли Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Потім почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про дзвіницю Лаврську й про печери. Маруся ніколи б не кінчила оповідання, коли б не покликали їх вечеряти.
До бондаря Омелька тим часом прийшло ще чоловіка зо три гостей; всі вони вже досить набалакались і накрасувались, що коли дівчата ввійшли до світлиці, Марусин дід був рум’яний, як яблуко, та й сам бондар Омелько дуже ласкаво світив своєю лисиною.
Сіли за стіл. Спершу всі дуже запопадливо взялися за смачний борщ з свининою й новою картоплею; але в кінці вечері старі більше пили, ніж їли, і навіть прекрасні вареники з сметаною не звернули на себе особливої їх уваги. Почалися без кінця-краю розмови, згадували старосвітчину…
Старий Чайка особливо відзначався у цій бесіді; чарка не зменшила його красномовства, а ще додала балакучости. Але тільки Іван та бондар Омелько були постійними його слухачами, бо решта гостей говорили всі разом і кожен зокрема, що кому на думку спаде. У запалі Чайка говорив надзвичайно складно, так що мова його подібна була на старосвітську пісню, і Іван в цей вечір ще більше пересвідчився в його віщому розумі.
Вечеря тяглася допізна; нарешті встали й почали розходитись спати. Залишались тільки старі і, оточивши великий глечик варенухи, здавалося, і не думали про кінець своєї учти. Маруся лягла зі своїми подругами в новій хаті, що її будував бондар Омелько, готуючись прийняти восени зятя до старшої дочки. Хата була ще без дверей і без рям у вікнах; свіжий вітрець навівав приємну прохолоду з садка й примушував дівчат вкриватися тепліше. Лежучи, довго ще розповідала Маруся цікавим подругам про Київ, і про свою дорогу; нарешті вони обидві поснули, й вона лишилась на волі зі своїми молодими мріями.
Повний місяць світив їй у вікно. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи з веселощів своїх подруг і залицянь парубків, з яких ні один їй не подобався, сиділа в своїй кімнаті біля вікна й дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все поперекидалося: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв на високому
