Іди, вартового постав - Харпер Лі
Джін-Луїза переписала своє зізнання чорнилом, та з наближенням полудня настрій у неї падав. Зазвичай мало що її так могло порадувати, як сутичка з Міс Морбик, який був настільки недолугим, аж міг повірити будь-якій нісенітниці, якщо вона виголошувалася з серйозною і урочистою фізіономією. Проте сьогодні їй було не до суперечок. Джін-Луїза нервувалася — і зневажала себе за це.
Її трохи нудило, коли вона пройшла вестибулем до кабінету директора. На зборах він назвав той учинок непристойним і порочним; що ж він казатиме в місті? Мейком живиться плітками — у якому ж вигляді все це дійде до Атикуса?
Містер Горбик сидів за столом, роздратовано вдивляючись у його поверхню.
«Чого тобі?» — спитав він, не підводячи на неї очей.
«Я хотіла вручити вам оце, сер»,— і вона інстинктивно позадкувала.
Містер Горбик вихопив у неї аркуш, зібгав, не читаючи, і жбурнув у кошик на сміття.
У Джін-Луїзи було відчуття, наче зараз її можна збити з ніг пір’їнкою.
«Містере Горбик,— промовила вона,— я прийшла до вас зізнатися, як ви веліли. Я... я їх купила в крамниці Гінзберга,— додала вона добровільно.— Я не мала на увазі нічого поганого...»
Містер Горбик поглянув на неї, і обличчя в нього почервоніло від гніву.
«Не смій стояти тут і розказувати, що ти там мала чи не мала на увазі! Ніколи в житті мені не зустрічалися...»
— Зараз їй перепаде!
Та коли вона вслухалася, у неї виникло враження, що містер Горбик говорить не стільки про неї персонально, скільки про всіх учнів у цілому, що його слова — відлуння його вранішніх емоцій. Він завершив тезою про нездорові настрої, які породжує округ Мейком, але тут Джін-Луїза його перебила:
«Містере Горбик, я просто хочу сказати, що ніхто не винний, окрім мене. Відповідати мушу тільки я одна».
Містер Горбик вчепився у край столу і проскреготів крізь зціплені зуби:
«За оцю останню зухвалість залишишся на годину після уроків, юна леді!»
Вона глибоко вдихнула.
«Містере Горбик, гадаю, тут якась помилка. Я не зовсім розу...»
«Ах, ти не розумієш! То я тобі покажу!»
Містер Горбик ухопив товстий стос видертих із зошитів аркушів і помахав у неї перед носом.
«Ви, міс, сто п’ята!»
Джін-Луїза вдивлялася в аркуші паперу. Вони були всі однакові. На кожному було написано: «Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої». Кожен з них був підписаний іменем котроїсь з учениць старших класів, починаючи від дев’ятого,— підписалися всі без винятку.
Вона завмерла на хвилину, замислившись, та, не в змозі вигадати, що такого сказати заспокійливого містеру Горбику, тихенько вислизнула з кабінету.
«Міс Морбик цілком програв»,— сказав Джемі, їдучи додому на обід. Джін-Луїза сиділа між братом і Генрі, які стримано вислухали, у якому настрої був містер Горбик.
«Генку, ти справжній геній,— проголосила вона.— Як тільки тобі таке спало на думку?»
Генрі глибоко затягнувся цигаркою і викинув її у вікно.
«Я порадився зі своїм адвокатом»,— велично відповів він.
Джін-Луїза затулила руками рот.
«А як інакше? — сказав Генрі.— Він займався моїми справами, відколи я ще під стіл пішки ходив, от я й поїхав до нього в контору і все пояснив. Я просто спитав його поради».
«То це Атикус тебе напоумив на таке?» — з благоговінням спитала Джін-Луїза.
«Ні, він мене не напоумив. То була моя власна ідея. Спершу він вагався, казав, що це питання урівноваження справедливості, чи щось у цьому роді, що я потрапив у цікаву, але суперечливу ситуацію. Він розгойдувався на стільці, дивився у вікно, говорив, що завжди намагається влізти у шкуру своїх клієнтів...»
Генрі замовк.
«І що далі?»
«Далі він сказав, що через надзвичайну делікатність моєї проблеми і за відсутності злочинного наміру, він не проти трохи запорошити очі присяжному засідателеві (не знаю, що саме мав він на увазі), а тоді... Ну, я не знаю».
«Та ні, Генку, знаєш!»
«А тоді він щось сказав про порятунок у численності й що на моєму місці він би нізащо не потурав фальшивим свідченням, але оскільки, як йому відомо, всі накладні груди вигляд мають однаковий, це майже все, чим він може мені допомогти. Сказав, що надішле мені рахунок за консультацію наприкінці місяця. Не встиг я вийти з його контори, як вигадав цей план».
«Генку,— спитала Джін-Луїза,— а він не натякнув, що збирається сказати мені?»
«Тобі? — Генрі подивився на неї.— Він тобі й словом не прохопиться. Як він може? Хіба ти не знаєш, що все сказане адвокату — річ суворо конфіденційна?»
Чпок. Джін-Луїза роздушила паперовий ріжок об стіл і прогнала тіні минулого. Сонце стояло високо в небі — була друга година по обіді; воно стояло так учора і стоятиме так завтра.
Пекло — це довічна відчуженість. Що вона таке скоїла, що мусить до кінця життя тягнутися до них, тужити за ними, потайки подорожувати у давно минуле й уникати сьогодення? «Я — їхня плоть і кров, моє коріння в цій землі, це моя домівка. І все-таки я не їхня кров, землі байдуже, чиє в ній коріння, я чужа на цьому святі».
16
— Генку, а де Атикус?
Генрі подивився на неї з-за свого робочого столу.
— Привіт, люба. Він на пошті. А мені зараз саме час випити кави. Підеш зі мною?
Те, що змусило Джін-Луїзу прийти з кафе містера Канінгема до батьківської контори, спонукало її вийти з Генрі на вулицю: їй хотілося потай ще і ще до них придивитися, переконатися, що з ними не відбулося на додачу жодних страхітливих зовнішніх метаморфоз, проте вона не бажала ані розмовляти з ними, ані їх торкатися, щоб не підштовхнути їх до якоїсь чергової наруги у її присутності.
Ідучи поруч з Генрі до кафетерію, вона роздумувала, що там запланував Мейком стосовно їхнього весілля — осінь чи зиму? «Я, мабуть, дивачка: не можу лягти у ліжко з чоловіком, з яким не маю духовної злагоди. Зараз я навіть говорити з ним не можу. Не можу говорити з моїм найстарішим другом».
Вони сиділи візаві у кабінці, і Джін-Луїза пильно роздивлялася підставку для серветок, цукерницю, сільницю й перечницю.
— Щось ти дуже тиха,— зауважив Генрі.— Як минуло кавове частування?
— Мерзенно.
— Гестер приходила?
— Приходила. Вона ж, здається, одного віку з тобою та Джемі?
— Еге ж, ми були в одному класі. Вілл сьогодні вранці
