Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.
Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст, поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.
Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на майдан.
Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали, що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.
Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв, пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.
- Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.
Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.
- Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан! - кричав Петро. - Я гармату поставив.
Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.
Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив усiх. Навiть тi татари, що вспiли на майдан дiстатися, замiсть кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопанi.
- Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!
Заки те сталося, гукнув другий стрiл. Перехiд завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
- Бий собачих синiв! - кричав Касян.
Козаки кинулись на горстку татар i били, чим попало. Касяновi подав хтось великого келепа. Настала рiзня.
Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь трупи й ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя…
Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi хтось зi своїх його скалiчити.
Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.
Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:
- А це що?
- Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня, щоби перев'язатися, бо кров менi очi заливає, та побачив, як татарин пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив i зробив йому те саме.
- Хлопче, тебе ранено.
- Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
- Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.
Пiшли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапцi задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.
- Ти вже там не ходи, без тебе обiйдеться. Ми, слава богу, татарву вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шумiти, в очах iскорки скакали.
Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцiмто вже всьому кiнець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого проходу. Вони облягли її зi всiх бокiв та стали добуватися до валiв. Тут були перешкодою широкi рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили їх iз рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогiв. Найслабша сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям редути. Коли б вороги на тi стежки попали, то нiчого би не здержало їх увiрватися в редуту. Один рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди воду. Та серед тої великої метушнi нiхто про це не пам'ятав.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собi Петра, й пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до нього. Гадав, що застане його в куренi й побiг туди. В куренi горiв огонь. Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко. В тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
- Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi живої душi. Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня й кинувся до греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг до застави й став її пiдносити. Робота не була пiд силу одного чоловiка, тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить доля всiх товаришiв, вiн так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволi цаль за цалем пiдносив заставу вгору, аж вода рванула цiлою силою. Задиханий i знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.
Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
До застави прибiгло кiлька людей.
- Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
- Та ось тут хтось є… - каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.
- Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми силами пiдвестися.
- Та це Марко! Тебе ранили?
- Нi, я знемiгся.
- Хiба ти сам заставу вiдсунув?
- Як бачите, сам, нiкого тут не було.
- Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути не вiзьмуть. Вони стали вiдступати. За ними стрiляли з гармат. Дехто пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
- Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись. Татарин подякував би
