Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— Віриш, що зніму? — глянув на князя Дуліб.

— Не вірю, а знаю. Ми з тобою в цьому ділі рівні. Ти не бачив ніколи монашка, я теж не бачив. І того сина дружинницького так само.

— Аби мав я справу з сином твоїм Андрієм, який так досконало знає слова Божі, — не витерпів Дуліб, — то відповів би словами Луки: «Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьох і дев'ятьох праведників, що не потребують вони покаяння». Але це сказано не про тебе, князю. Тому вмовкаю і впокоряюся твоїй волі. Іваниця теж залюбки поїде з нами.

— Оце! — не без гіркоти крекнув Іваниця.

їхали в темряві мовчки. Коні несли їх легко й охоче, дорога видалася короткою — ще не встигли полишити за собою суздальську браму, як забіліли на високім березі над тихою річкою кам'яні будування, з усього видати, ще й не докінчені, не огороджені валами, нічим не захищені, але, як придивитися зблизька, то досить неприступні самі по собі: товсті могутні стіни, високо від землі вузенькі віконця-бійниці, непробивність і непроникність, мов у обличчі сліпого.

Не сказав би Дуліб, що хотілося провести ніч (та й як знати, чи одну тільки ніч!) у такому будуванні; трохи заспокоювала присутність князя Юрія, яка могла обернутися й на ліпше, та й на гірше теж. Ще похмурішим передчуттям сповнилося його серце, коли під'їхали вони до кам'яної князівської оселі. Тут не було урочистих повітань, не виходив назустріч тисяцький або княжий тіун, коней відпровадили ті, хто їхав з ними та князем; важкі, ковані залізом двері відчинили чиїсь невидимі руки, в просторих сінях не було жодної живої душі, тільки горіли товсті воскові свічі, горіли якось червоно, пускаючи поверх вигостреного полум'я чорні хвости диму, які щільними сувоями бгалися в темному просторі над головами тих, що ввійшли, нагнічуючи їх своїм тягарем.

І враз метнулося з тихої темряви щось біле, війнуло мідявим волоссям, крикнуло: «Тату!» ~ вже повисло на шиї у князя Юрія, а він невміло розставив руки, нахилився, стояв незграбно й розгублено, так наче боявся впустити на землю оте біле, щоб воно не розбилося, мов крихке заморське скло.

«Тату!» — крикнуло воно ще раз, і засміялося, й загорнуло бородате лице Юрієве своїм мідявим волоссям, таким м'яким і ласкавим, що Дуліб навіть на відстані відчув його м'якість і ласкавість, про Іваницю ж ліпше змовчати, бо й що тут скажеш!

Тоді Юрій, оговтавшись, звів руки, легко підніс дівчинку, поставив її між собою і Дулібом, сказав:

— Донька моя. Княжна Ольга. Мала б спати вже, та не спить. А це, Ольго, лікар з Києва Дуліб.

Дуліб вклонився.

— А то Іваниця.

— Оце, — зітхнув Іваниця, не знаючи, куди сховати свої руки, такі вправні й меткі завжди, коли доводиться мати справу з дівчатами, і геть непотрібні зараз, перед оцією тоненькою дівчинкою у білому хутерку, м'якому й пухнастому, з небаченим мідявим волоссям і пронизливо-дитячими очима, перед якими відчував себе цілковито безборонним і немовби нагим, чи що.

— Ти приїхав, щоб узяти мене з собою? — спитала Ольга голосом, ламким по-дитячому, але вже з справді жіночим відтінком вередливості. — Ти ж не був у князя Івана? Повернувся, щоб узяти мене з собою?

— Не доїхав. Та й не знаю, чи виберуся тепер. Маю справи, які не можуть ждати.

— Ти поїдеш і візьмеш мене з собою.

— Де Євфимія? — спитав Юрій.

— Я тут, князю.

З темряви виступила ще одна дівчина, трохи старша за Ольгу, так само висока й тонка, але чорнява, трохи аж сувора з лиця. Вона поцілувала князя в щоку, Юрій пригорнув її.

— Друга моя донька, княгиня Євфимія, повесні заручена в Москві з князем Олегом Святославовичем. Живу тут з доньками. Сини самі собі дають раду. Вже дорослі. А князь старий. Ось так, лікарю, ведеться. А тепер будемо спати. Доброї ночі.

— Доброї тобі ночі, князю. Дивуюся не тому, що в тебе багато дітей, а що такі вони всі неоднакові.

— А як гадаєш: ліпше воно чи гірше?

— Мабуть, ліпше. Бо на світі нічого однакового нема і не повинно бути.

— З дітьми воно не так. Хочеться, щоб усі були однакові. Однаково мудрі, однаково щасливі. Ну, та Бог все робить по-своєму. Вас проведуть.

Князь ляснув у долоні, але Ольга вхопила найближчий трисвічник, окреслила світляне півколо між темрявою, з якої мав показатися хтось із слуг, і київськими гостями, сказала відважно й мовби з викликом:

— Я проведу!

— Негоже, сестро, — зауважила Євфимія, що, мабуть, призвичаювалася вже давно до становища княгині й правила тут, у цьому недобудованому, самотньому пристанищі Юрієвому, за господиню.

— А чому? — подивувалася Ольга. — Князю, хіба в цім є щось погане?

Юрій з усміхом махнув рукою, не знати й кому: чи то доньці своїй, чи то слугам, які мали десь з'явитися, а може, й стояли отут у неосвітленому куті гридниці.

— Ходімо, — покликала княжна Дуліба та Іваницю і пішла попереду, вигинисто виграючи тоненькою спиною в білому хутерку і легко й уміло несучи важкий трисвічник.

— Може, я понесу? — вихопився наперед Іваниця. — А то ж важке,

— Зумію сама, Ти ж надто незграбний для свічок. Дихнеш — і загасиш.

Іваниця відстав, присоромлений і зніяковілий, бо це йому вперше в житті довелося говорити з княжною. — Оце! — зітхнув він.

— Ти справді лікар? — спитала тим часом Ольга Дуліба.

— Лікар.

— Із Києва?

— З Києва.

— І приїхав, щоб зцілити мого брата?

— Брата? — Дуліб не міг збагнути, про що йдеться Ользі.

— Князя Ярослава, брата мого. Знаєш про його неміч?

— Я справді приїхав з Києва до князя Юрія, але… — Дуліб затнувся, він не знав, що сказати, ця дівчина вражала несподіванками, вона жила в світі, не підвладному законам світу дорослих, там ще не діяли жорстокі сили необхідності, там панувала чистота, і чи ж міг він ось так відразу, кількома словами скаламутити чистоводдя її душі тільки на тій підставі, що все на світі рано чи пізно повинно слугувати пошукам істини?

— Я покажу тобі Ярослава, лікарю. Князь Юрій не знатиме. А коли й довідається, то нічого, він добрий. Князь Юрій — найдобріший з усіх князів і серед людей — теж найдобріший. Правда ж, лікарю? Ти давно знаєш князя Юрія?

— Кілька день. Але здається мені, що вже давно