Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Так тривало кілька років, поки мала зненацька заявила, що нікого більше не зможе зцілити, бо через три дні вмре. В це ніхто не повірив. Дівчинка мала сім чи вісім літ, нічого в неї ніколи не боліло, вона й не знала, що таке біль у власному тілі, шукала й знаходила його тільки в інших, тож слова її про смерть сприйняті були, як дитячі пустощі, однак сталося так, як сказало дивне дитя. Через три дні, після сходу сонця дівчинка лягла на своє маленьке ліжечко, заплющила очі — і відійшла у вічність. Видно, переповнилося її серце отими людськими немочами, що їх вона з такою великодушністю знімала з усіх, хто до неї приходив. Продовжувала життя іншим, вкорочуючи його собі, і вмерла, ще й не живши.
Дуліб народився вже після смерті своєї сестри, знав про неї з материних розповідей, і коли читав священні книги або слухав у церквах слова священиків про ангелів, то всі ангели малювалися його уявою в образі його покійної маленької сестрички. Ангели чи й були і чи й могли бути, а сестричка його жила на світі й полишила по собі безліч добрих діл. Що лишить він? Гріховну любов свою, від якої боягузливо втік світ за очі, та оці підозри, що ними сповнився до людей, може, й благородних, послухавшись князя Ізяслава і взявшись за невластиву йому справу розслідування смерті в Києві?
Князь Юрій, видно, відчувши, як карається в душі Дуліб, став розпитувати про його лікарство, про хвороби. Звідки беруться? Чим пояснити, що люди живуть на тій самій землі, під тим самим сонцем, під тими самими дощами й снігами, а кожен має свою хворість або не має ніякої, як ось він, князь Юрій, хоч вбився вже в он які літа. А ось син Святослав одержимий злою хворістю від народження, Ярослав, якого назвав на честь Ярослава Мудрого, — слабоумний, Борис тихий душею і слабий тілом, нездатен носити меч.
Дуліб не вмів цього пояснити. Лікував — і все. Вмів побачити хворобу. Але звідки вона й чому? Хто ж то знає? Як ото питається без відповіді в священних книгах: чи є в дощу батько? Хто роджає краплі роси? Із чийого лона виходить лід та іній небесний у воздусі — хто його родить? Щоправда, дехто схильний пояснювати хворощі й здоров'я відповідним впливом планет. Теплота, холод, вологість і сухість суть складники людської натури. Вони залежать від небесних світил і змінюються від їхнього положення. Тож і доля всього живого обумовлена й визначена небесними тілами і їхнім рухом. Два з складників — тепло й волога — зумовлюють життя й плодовитість, бо з ним усе розвивається, через них з'єднується між собою і зміцнюється, а два інші — холод і сухість — приносять шкоду, смерть і заціпеніння, від них усе сохне й пропадає. Так само й між небесними світилами два діють благотворно: Юпітер, зігріваючи й зволожуючи, і Венера, більше зволожуючи, ніж зігріваючи, — два ж інші світила — холодний Сатурн і сухий Марс — діють руйнівно, неприязно, зловороже. Однак, вірити в зорі — не вірити в Бога. Тому, щоб узгодити віру в Бога з вірою в неухильну дію світил, ще апостол Павло помандрував між зорі, де й побачив ангельські сили, які відповідно покеровують світилами й стихіями, підкоряючись велінням Божим. Одні носять сонце, другі місяць, треті — зорі, ще інші вітрами керують, а ті хмарами, громами, лик землі напувають для проростання плодів, посилають на землю весну й жнива, осінь і зиму.
Але заговоривши про ангелів, Дуліб не стримався й розповів Долгорукому про свою покійну сестричку, яка, може, й була єдиним справжнім ангелом на цій грішній, багатостраждальній і прекрасній водночас землі.
Так пливли вони по скаламучених ріках, які з невідомих причин не бралися льодом тої зими. Перед самим Суздалем пересілися на коней, щоб зігрітися і в'їхати в город урочисто-бадьорими, як і належалося великому князеві з його синами та дружиною, хай невеликою, зате добірною.
Вирвалися з лісів, опинившись на хвилястій рівнині заліського опілля, чимось схожій на прикиївське поле Перецетове; може, й вибрали місце для города перші втікачі з Києва, вражені подібністю цієї землі до рідних місць, з яких вигнала їх примхлива доля.
До города під'їздили вже вночі, ніч була місячна, бралося на морозець, земля яскріла в сріблястому повітрі, темні ліси нечутно розступилися, випустили з себе тиху річку Кам'янку, схожу чимось чи то на київську Либідь, а може, на Почайну, а може, ще на якусь річку з київської, переяславської, чернігівської землі; хвиляста рівнина м'яко брижилася, переходила за річкою в пологі, лагідні горби, що теж нагадували мовби київські гори, тільки поменшені, і город на тих горбах також нагадував Київ своїми валами, і церквами з-над них, і довгими місячними тінями від церков, але Київ поменшений, якийсь несправжній, ляльковий, хоч, як і в Києві, все тут було біле, світле, тихе, прекрасне. І Дуліб відчув, як тужив оцей бородатий, високий чоловік, що їхав поряд з ним на буланій князівській кобилі, за далеким Києвом, як намагався перенести він на оці пагорби образ вічного слов'янського града, як помагали йому всі прості люди, надто ж ті, в кого душа рвалася до полишеної дідизни. П'ятдесят літ провів князь Юрій у цих землях, дитиною вирваний з країв, де народився, де вперше побачив Дніпро й Десну, де, сидячи в князівському візку, слухав шелест дубового листя і дивився на теплі зорі на синьому небі. П'ятдесят літ! Страшно подумати. Сім синів і дві дочки народилося в Юрія, померла дружина, маленька половецька хатуна з ханського роду Осеневого, помер торік, ідучи на поміч Святославу Ольговичу, син Іван. Це смерті недавні, близькі, мало не вчорашні. А смерть Мономаха? Всі сини тоді з'їхалися до Києва, щоб покласти останки Мономахові в Софії поруч з Всеволодом і Ярославом; Юрій приїхав з найдальшої далечі. А смерть його матері, княгині Євфимії, жінки простого роду, яку Мономах узяв після смерті своєї першої жони Гіти, доньки англійського короля. Мономахові не могли простити зашлюбин
