Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханим у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, що якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому пальця. Закрившись у шафі зі своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Увечері я взяв аркуш паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, знайшов олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Уночі, долаючи страх, я вийшов надвір і під старою вербою, біля дитячого майданчика, зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був упевнений, що ту гранату ніхто не знайде і що, коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше...
Десь із місяць я щодня навідувався на місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально і святиня ніким не опоганена, а нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити...
Одного прекрасного дня, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик із дому навпроти, якого звали Толіком, і спитав, що там у мене...
— Що там у тебе? — спитав він.
— Нічого! — занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.
— Не бреши, — сказав він, — там сундук із золотом.
— Дурак, — відповів я йому, — яке золото? Золото на острові, а тут нічого ти не знайдеш.
— Давай спробуємо, — сказав він і почав наближуватися до моєї гранати.
Я схопив лопатку і розсік йому брову, звідки заюшила кров... Наостанок штовхнув його в бік пісочниці, борт якої він зачепив головою. А я швидко викопав гранату й побіг додому, переймаючись не через те, що покалічив товариша, а через те, що мою гранату може хтось побачити...
Буквально через десять хвилин прийшла мати того малого, що мав наспіх заклеєну брову. Коли мене почали розпитувати, чому я вдарив Толіка, я не знав, що відповісти, і сказав, нібито просто так. Про гранату я розповісти не міг, тому що знав — її у мене відберуть, а разом із нею — все моє життя...
Цілий місяць у знак покарання я просидів удома, але мені було байдуже, тому що у мене була моя граната, моя справжня армійська сигнальна ракета і, крім неї, мені не потрібне було ані свіже повітря, ані друзі з двору, яких мій тато тактовно називав пісюнами...
Я марнів. Я осувався, в’янув і линяв. Я був схожий на Горлума, і не пам’ятати скільки часу тривало оте маніакальне захоплення ракетою, але приблизно через рік вона вже просто лежала у тумбочці і я знав, що вона мені дорога, вона нікуди не дінеться і що невдовзі я запущу її. Але обов’язковою умовою запуску цієї ракети було те, що мама повинна неодмінно побачити це... Без мами я її не запущу, адже як я можу запустити гранату без неї? Як це мама, найрідніша у світі людина, і не побачить свого суперника, теж найдорожчого і найріднішого?!
Моя дитяча божевільна фантазія уявляла, як феєрверк, розлітаючись тисячами вогнів, осяє опівнічну темінь і кожен вогник буде нічим іншим, як бажанням, що я зможу загадати, і яке неодмінно збудеться, тому що у цю ракету було вкладено стільки любові, стільки ніжності й респекту, скільки не вкладав Сахаров у свою бомбу. З цією ракетою було пов’язано стільки минулого, прожито стільки прекрасних місяців, проведено сотні душевних розмов, розбито з десяток носів та подерто зі сотню колін. І якщо плід моїх плекань не побачила б мама, світ просто тобі розвалився би на невеличкі шматочки, а моя дитяча психіка була би підірвана остаточно, що неабияким чином випливло б у моєму подальшому сексуальному житті...
Пройшло якихось шість місяців чи, може, більше, але виповнилося мені сім років, і наближалось свято Незалежності. Це був дев’яносто другий рік. Хтось, здається, це був єврей-націоналіст дядя Марик, мені пояснив, що це велике свято, яке нарешті завітало до нашої домівки, що це свято ще ніколи не тривало так довго, що ця перша річниця незалежності має бути відсвяткована мною гідно, аби мої пращури зрозуміли, що не згас у серцях молодого покоління вогонь свободи, соборності, любові до власної нації і Тарасового Заповіту, що не заросли бур’яном Тарасові шляхи, а молодь плекає в собі найщиріші почуття до своєї нації, народу, до неньки своєї... І взагалі, синку, трясця твоїй матері, їбани ти ту ракету і не задрочуй мізки ні собі, ні оточуючим...
І я твердо вирішив, що хоч я до кінця не усвідомлюю цього свята, на якому навіть немає параду з гвоздиками й надувними кульками і упродовж якого цілий день я просидів вдома, а мама не приготувала нічого смачненького, та й відчуття цього свята у мене досить поверхневе, але я все одно маю увінчати його, якщо воно справді таке важливе, своїм салютом...
Увечері я зібрав тата і маму на сімейну чорну раду, де повідомив, що прийняв надважливе рішення і що дядя Марик мене спонукав до цього рішення, і воно оскарженню не підлягає.
— Добре, — сказав тато, — давай запускати.
Я молив маму піти з нами, але вона відмовилась, сказавши, що подивиться все з балкона.
— Я подивлюся все з балкона. Ви мені гукніть, щоб я вийшла, і я залюбки подивлюсь...
Я радів. Моєму щастю не було кінця, адже стільки нервів уже було витрачено заради нього, свята, яке триватиме вічно, і заради ракети в алюмінієвому корпусі з досить сексуальним кільцем.
Ми вийшли на вулицю, я чорним птахом пролетів усіма найближчими засідками, барикадами, столиками, кущами, де могли стирчати мої однолітки. Ті, у свою чергу, покликали менших братів, а ті вже — своїх друзів. Урешті, за якихось п’ять хвилин назбиралося десь під п’ятдесят одиниць дітва від трьох до восьми. Тато, який не любив дітей, почав дещо нервувати. Я кликав маму.
Мама не виходила. Гукати почав тато. Навіть свистіти. Мама все одно не чула. Хтось із моїх друзів зволів збігати нагору, покликати маму, а заразом і подивитися все з нашого балкона. Тато нервував ще більше. Коли навколо нього зібралося чоловік зі сто (тому що деякі покликали й своїх батьків), тата почало вже конкретно теліпати.
— Усе, — сказав він, — я
