Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Я даю тобі карт-бланш на зняття коштів із мого рахунку. Виписую на твоє ім’я порожній чек. А ти випишеш такий же для мене. Без дати і без суми, просто: «Виплатити Гумбольдту фон Флейшеру». Сядь, Чарлі, й заповни його.

— Але нащо це? Мені це не подобається. Я мушу знати, що відбувається.

— З вісьмома доларами у банку тобі нема чого хвилюватися.

— Не в грошах річ…

Він був дуже зворушений і сказав:

— Звісно. Не в грошах. У тім-то й річ. Якщо ти опинишся в скрутному становищі, впиши будь-яку потрібну тобі суму та переведи чек у готівку. Те саме стосується й мене. Ми присягнемося, як друзі й брати, ніколи цим не зловживати. Приберегти для крайньої потреби. Коли я сказав про взаємодопомогу, ти не сприйняв мене серйозно. Що ж, тепер ти бачиш, — він оперся на стіл усією своєю вагою й тремтячою, але сильною рукою вивів дрібненькими літерами моє прізвище.

Моє самовладання виявилось не набагато кращим за його. Моя рука, здавалось, була суцільним нервом й здригнулася, коли я ставив підпис. Відтак Гумбольдт, масивний, дражливий та розпашілий, підвівся зі свого крісла-вертульки і вручив мені чек «Корн Ексчейндж».

— Ні, не запихай його поспіхом у кишеню. Я хочу переконатися, що ти добре його сховав. Він небезпечний. Маю на увазі, що він цінний.

Потім ми потиснули один одному руки — обидві руки.

— Це робить нас побратимами. Ми уклали угоду. Це угода.

Через рік моя п’єса здобула на Бродвеї приголомшливий успіх, і він заповнив мій порожній чек та перевів його у готівку. Сказав, що я зрадив його, що я, його побратим, порушив таємну угоду, що змовлявся проти нього з Кетлін, обдурив і нацькував на нього копів. Його вбрали у гамівну сорочку й замкнули у «Бельвю». І це була, звісно ж, моїх рук справа. За це мене треба було покарати. Він наклав на мене штраф. Зняв шість тисяч сімсот шістдесят три долари і п’ятдесят вісім центів з мого рахунка в «Чейз Мангеттен».

Що ж до чека, що виписав мені він, то я запхав його у шухляду, під сорочки. За кілька тижнів чек зник, і я вже ніколи його не бачив.

* * *

Тут медитація почала ставати для мене нестерпною. Чому? Через Гумбольдтові випади й обвинувачення, що зараз повернулися до мене, долучившись до шаленої колотнечі й жахливих неприємностей, безперервних, як зенітний вогонь. Чого це я розлігся? Мені ж треба готуватися до польоту в Мілан. Я мав летіти з Ренатою до Італії. Різдво в Мілані! А ще мусив відбути слухання у кабінеті судді Урбановича, порадившись спершу з Форрестом Томчеком, адвокатом, який представляв мене у справі, що її порушила Деніз, судячись за кожен мій гріш. Мені також треба було порадитися з Мурра, моїм експертом із фінансових питань, щодо урядового позову проти мене через податки. А ще мав прилетіти з Каліфорнії П’єр Такстер, щоб обговорити видання «Ковчега», а насправді — пояснити, чому він не сплатив позики, яку мені довелося частково погасити, — і розкрити свою душу, а водночас і мою, адже хто я такий, щоб закривати свою душу. Ще поставало питання щодо «мерседеса»: продавати його чи оплачувати ремонт. Я вже ладен був збути його як брухт. Що ж до Рінальдо Кантабіле, який претендував на те, щоби представляти новочасний дух, то я знав, що він будь-якої миті може озватися.

Та все ж мені вдавалося протистояти цьому неустанному натиску клопотів. Я поборов бажання встати, так наче це була небезпечна спокуса. Так і лежав на дивані, занурившись у подушки, що для них обскубали стількох гусей, і не відпускаючи Гумбольдтового образу. Вправи на зміцнення волі, які я виконував, не були марнуванням часу. Зазвичай за тему для своїх медитацій обирав рослини: або конкретний трояндовий кущ, викликаний пам’яттю з минулого, або ж анатомію рослин. Колись одна жінка на ім’я Іса дала мені велику книжку з ботаніки, і я занурився у морфологію, у протопласти та ергастичні речовини рослинних клітин, щоб мої вправи мали реальний зміст. Я не хотів бути одним із тих лінюхів, які уявляють абищо.

Сьюел — антисеміт? Нісенітниці. Ця сумнівна вигадка була вигідна Гумбольдтові. У нашому побратимстві й угоді було трохи більше правдивості. Побратимство посилювало його справжнє бажання. Хоча й не зовсім щире. Тепер, перш ніж подзвонити Рікеттсу, я намагався пригадати наші нескінченні консультації та обговорення. Врешті сказав Гумбольдту: «Годі з мене. Я знаю, як це зробити. Ні слова більше». Деммі Вонґел, яка вважала Гумбольдта дуже потішним, теж мене готувала. Вранці того дня, коли мала відбутися наша розмова, вона подбала, щоб я належно вбрався, і відвезла мене на таксі до Пенн-стейшн[134].

А тепер, лежачи на своєму дивані у Чикаґо, я виявив, що можу без найменших труднощів пригадати Рікеттса. Він був молодий, але вже сивий. Його волосся росло низько над чолом і було підстрижене йоржиком. Повнотілий, міцний, із червоною шиєю, він належав до типу симпатичних вантажників меблів. Хоча після війни вже минуло чимало років, цей кремезний та безпосередній чоловік досі не зрадив військового сленгу. Занадто огрядний для розваг, у своєму темно-сірому фланелевому костюмі, він намагався взяти зі мною невимушений тон.

— Хлопці, ви чудово «відстрілюєтеся» за Сьюела. Принаймні ходять такі балачки.

— О, треба було чути, як Гумбольдт говорив про «Плавання до Візантії»[135].

— Мені казали. Та я не міг прийти. Адміністративні клопоти. Ніколи вгору глянути. Чарлі, а ти як?

— Насолоджуюся кожною миттю у цих стінах.

— Класно. Але й своєї роботи, надіюсь, не закинув? Гумбольдт розповідав, ти матимеш наступного року якусь постановку на Бродвеї.

— Він трохи випереджає події.

— О, він чудовий хлопака. Просто знахідка для нас усіх. І для мене у мій перший рік головування.

— Справді?

— Так, це і мій перший рейс. Я радий працювати з вами обома. До речі, ти, схоже, дуже веселий хлопець.

— Зазвичай мені весело. Люди сприймають це як ґандж. Одна п’яненька дама минулого тижня запитала, в чому моя проблема. Вона сказала, що я компульсивно-замкнутий тип.

— Справді? Здається, я ще не чув такого терміну.

— Для мене він теж новий. А потім вона додала, що я вибиваюся із загального ритму життя. І наостанок мовила: «Ти, вочевидь, зараз достобіса добре розважаєшся, але життя розчавить тебе, як порожню бляшанку з-під пива».

Під щіткою стриженого йоржиком волосся в Рікеттсових очах промайнула тінь сорому. Можливо, його теж гнітив мій хороший настрій. Насправді ж, я лише хотів полегшити собі завдання. Але