Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Я не згадуватиму Айнштайна і Панофскі. Почну відразу з Мойсея і пророків. Який несхибний план! Це, певно, Айк тебе надихнув. Ось що я називаю шляхетно-ницими хитрощами.
Але його це не розсмішило. У Гумбольдта були червоні очі. Він не спав усю ніч. Спершу чекав перед телевізором результатів виборів. Потім сновигав будинком і подвір’ям, охоплений відчаєм, міркуючи, що робити. А тоді замислив цей переворот. Відтак, сповнений натхнення, завів свій «б’юїк». Зіпсований глушник торохкотів на сільських вуличках, і довжелезну машину небезпечно заносило на поворотах. На щастя для лісових бабаків, вони вже впали у зимову сплячку. Я знаю, які постаті заполоняли його думки: Волпол[131], граф Моска[132], Дізраелі, Ленін. Але водночас, із архаїчною піднесеністю, він думав також про вічне життя. Єзекиїла і Платона він теж не забував. Гумбольдт був шляхетною людиною. Проте у глибині його душі тлів гнів, і бракувало малої іскри, щоб спалахнула пожежа. Шаленство ж робило його огидним і сміховинним. Незграбний, з обрезклим, виснаженим обличчям, він дістав із портфеля пляшечку з ліками й проковтнув кілька пігулок, просто зі своєї долоні. Можливо, це були транквілізатори. Або ж амфетаміни — для швидкості. Ликнув їх, не запиваючи. Він сам призначав собі ліки. Як Деммі Вонґел. Вона замикалась у ванній і закидалася купою таблеток за раз.
— Отже, ти підеш до Рікеттса, — сказав мені Гумбольдт.
— Я гадав, він усього лише маріонетка.
— Це так. Він — пішак. Але стара гвардія не може від нього відмовитися. Якщо ми обведемо його круг пальця, їм доведеться його підтримати.
— Але чому Рікеттс має зважати на мої слова?
— Друже, я пустив чутку, що твою п’єсу збираються поставити.
— Та ти що?
— Наступного року, на Бродвеї. Вони вважають тебе успішним драматургом.
— Якого біса ти це робив? Вони матимуть мене за брехуна.
— Зовсім ні. Ми це насправді зробимо. Можеш покластися на мене. Я дав Рікеттсу почитати твій найновіший есей у «Кеньон», і він гадає, що ти далеко підеш. І не прикидайся. Я тебе знаю. Ти обожнюєш інтриги і витівки. І зараз аж тремтиш від захвату. До того ж це не просто інтрига…
— Що? Магія! Бісове sortilegio[133]!
— Це не sortilegio. Це взаємодопомога.
— Не мели дурниць!
— Спершу мені, потім тобі, — сказав він.
Я виразно пам’ятаю, що мій голос зірвався.
— Що?! — закричав я. А потім розсміявся й сказав: — Ти й мене зробиш принстонським професором? Вважаєш, я зможу все життя терпіти це пияцтво, нудьгу, плітки та підлабузництво? Тепер, коли через блискучу перемогу Айка для тебе закрито Вашингтон, ти тут-таки вхопився хоча б за цю академічну катеринку. Красно дякую, я сам накличу лихо на свою голову. Я впевнений, що ти не витримаєш цього гоївського привілею більше двох років.
Гумбольдт замахав на мене руками.
— Не засмічуй мені мізків. Що за язик у тебе, Чарлі! Не кажи таке. Бо я чекатиму, що воно справдиться. Твої пророцтва отруять моє майбутнє.
Я замовк, розмірковуючи над його дивною пропозицією. Потім поглянув і на самого Гумбольдта. Його мізки виконували якусь важливу й чудну роботу. Вени на його скронях надималися і якось хворобливо пульсували. Гумбольдт спробував звести це до жарту, видобувши із себе майже беззвучний задиханий сміх. Я ледве почув його хрипи.
— Тобі не доведеться брехати Рікеттсу, — сказав він. — Де вони ще знайдуть такого, як я?
— Добре, Гумбольдте. Це складне питання.
— Адже я один із провідних літераторів цієї країни.
— Я впевнений, що так і є. Ти на висоті.
— Мені треба якось допомогти. Особливо у цей момент перемоги Айка, коли темрява западає над країною.
— Але чому саме в такий спосіб?
— Щиро кажучи, Чарлі, останнім часом я щось розклеївся. Мушу повернутися до стану, в якому знову зможу писати поезію. Але як віднайти рівновагу? Мене обсіло стільки турбот. І всі вони виснажують. Світ і далі стає мені на перешкоді. Мені треба повернути собі зачарування. Почуваюся так, немовби живу на задвірках реальності й щодня мотаюся туди-сюди. Цьому треба покласти край. Я мушу нарешті осісти. Я тут (він мав на увазі — тут, на землі), щоб зробити щось, щось добре.
— Знаю, Гумбольдте. Але «тут» — це й не в Принстоні. Ми всі прагнемо чогось доброго.
Його очі ще дужче почервоніли.
— Я знаю, що ти любиш мене, Чарлі, — сказав Гумбольдт.
— Так. Але нехай це прозвучить лише раз.
— Твоя правда. Але і я тобі як брат. Кетлін теж це знає. Вона бачить, як ми ставимося один до одного. І Деммі Вонґел теж. Зроби мені послугу, Чарлі. Не зважай, що це здається смішним. Послухайся мене, це важливо. Подзвони Рікеттсу і скажи, що тобі треба з ним поговорити.
— Гаразд, я це зроблю.
Гумбольдт поклав руки на маленький жовтий стіл Сьюела й відкинувся на кріслі так рвучко, що сталеві коліщатка дико завищали. Кінчики його волосся оповивав цигарковий дим. Нахиливши голову, він витріщився на мене так, немовби щойно піднявся на поверхню з морських глибин.
— Чарлі, у тебе є чековий рахунок? Де ти зберігаєш свої гроші?
— Які гроші?
— Хіба в тебе немає чекового рахунка?
— У «Чейз Мангеттен». Там у мене десь дванадцять доларів.
— Мій банк — «Корн Ексчейндж», — сказав він. — То де твоя чекова книжка?
— У кишені пальта.
— Дай-но я гляну.
Я дістав зелені відривні бланки із закрученими краями.
— Бачу, в мене залишилося тільки вісім, — зауважив я.
Тоді Гумбольдт, сягнувши до свого картатого піджака, витягнув свою чекову книжку і зняв ковпачок з однієї зі своїх ручок. У нього був цілий патронташ чорнильних і кулькових ручок.
— Гумбольдте, що ти
