Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— Не хнич! Ми ще дамо їм жару!.. Спирайся на моє плече.

— Нестор підняв свого найвірнішого товариша. До них підбіг Петро Петренко. Він оглянув лежачого повстанця, якого до цього тягнув Федір.

— Мертвий, — засвідчив Петренко.

— Петю, бери Щуся і волочи його через гору до нашого обозу, а я вас прикрию, — розпорядився Нестор, взявши Федорів ручний кулемет. Звідкись з'явився й Семен Каретник. Він також був з "Люїсом". До них ще приєднався Василь Лазаренко[24], повстанець з Катеринослава. Всі троє відстрілювалися і кожний з них ще ніс по одному пораненому повстанцю. Незабаром їм на допомогу прибігли ще чоловік семеро. Стало трохи легше. Та не надовго. Усі вони попали під перехресний вогонь, з якого вирвалися живими Махно, Каретник і Лазаренко. До того ж, Каретник був поранений у руку і вже стріляти прицільно не міг. Всі троє вибралися з села й вибігли у відкрите поле. Зрозуміли, що вони стали вдалою мішенню для ворога, а тому Нестор наказав:

— Розбігаймося врізнобіч і кожний самотужки добираймося до обозу. Він — за горою, — а через кілька секунд додав:

— Ви біжіть перші, а я вас прикрию.

Нестор завжди з поля бою виходив останнім. І тут він не порушив свого "залізного" правила. Стріляв з кулемета по ворогах, що бігли за ним майже нога в ногу, просто навмання. Думав, що не влучає. Однак, ті падали один за одним, як печені мухи. Мадяри трохи відстали, тепер вони були від Нестора десь за 150—200 метрів. Правду кажуть, що в бою єдиний порятунок — у зброї... Так, у зброї. Патрони в кулеметі закінчилися, і Махно спересердя жбурнув "Люсю" в м'яку ріллю. Що ж робити? В його маузері лише один патрон — це для скроні в останню хвилину, щоб не здатися в полон живим. Глянув на своїх товаришів, які бігли до рятівної гірки. Один з них, Василь Лазаренко, впав, мабуть, поранений... Так, поранений. Ось він вихопив з-за паска нагана і, щоб не дістатися ворогові живим, вистрілив собі в голову. Махно був від нього далеченько, але все-таки пішов, щоб закрити товаришеві очі. Підійшов, кинув на нього кілька жмень землі й забрав його нагана, перевірив — там ще було п'ять патронів. "О-о, ще можна покласти п'ятьох мадярів", — подумав отаман і поплівся до гірки, бо вже бігти не зміг, сили зовсім покинули. Йому назустріч з-за гори вибігли повстанці.

— "Батьку", "батьку", сюди! — закричали вони, і Нестор пішов до них. Вже коли був за горою серед своїх, побачив, що поранений у ліву руку й прострілені його картуз та верхній одяг. Тут була й Тіна. Вона, плачучи, кинулася до Нестора, почала хвалити Бога, що врятував їй коханого чоловіка. А Махно різко відсторонив її, спитав грізно присутніх:

— Де Каретник? Щось я його не бачу, — він любив Семена суто чоловічою любов'ю і дуже хотів, щоб той був живим.

— Та він, "батьку", взяв "Люсю" і з хлопцями пішов на правий фланг, — відповів Щусь, який лежав з перев'язаними ногами у бричці.

— Поверніть його... Досить жертв... Ми їм ще віддячимо... А зараз відступаємо на Санжарівку...

Окупанти святкували легку перемогу над "Махне". Вони навіть гадки не мали, що "батько" після такої поразки насмілиться напасти на Гуляйполе. Та вони ще мало вивчили "Махне", бо тоді знали б, що над ним легкої перемоги бути не може. Не розіб'є ворога силою — лоб в лоб, — то обов'язково знищить його хитрістю і добре продуманою військовою операцією. Він уже кілька разів застосовував нічні бої з окупантами і бачив, що австрійці та особливо німці привчені ще у себе вдома до нічного спокою та сну і зовсім не вміють битися в темряві, вони її навіть бояться, мов диявол хреста. То чому не використати ще раз нічний бій? Залікувавши рани після Темирівки в глухих селах, поповнивши свої ряди новими повстанцями, послав своїх людей у Гуляйполе з одним завданням: домовитися з жителями, щоб вони, коли махновці нападуть на село, вийшли всі на підмогу своїм.

Напали рівно опівночі. Гуляйполе було оточене з усіх боків і було таке враження, що воно нараз перетворилося в пекло: скрізь — вогонь, стрілянина, крики, зойки, ляскання шабель. Вирвався з оточення лише невеличкий загін німецької кінноти. Та розпашілий боєм Махно погнався на своєму швидконогому Козачку їм навздогін. За "батьком", звісно, невідступно летів Сашко Нетреба та ще кілька партизанів. Біля станції Залізнична між п'ятьма махновцями і двома десятками німців зав'язався шабельний бій. Сашко рубався поряд з Махном — ліворуч нього, а праворуч від "батька" бився здоровило Денис Макуха. Нестор почав вигукувати "га-а-х!", і Сашко подивився в його бік — так, як і раніше, з кожним отамановим "га-а-х" злітала голова з чергового німця-вояка. А ззаду на Козачку, як помітив Сашко, сиділо все те ж чорне з розставленими руками чудовисько. Саме воно, певно, охороняло Нестора, бо в Сашка ніяк не вкладалося в голові, як міг отаман залишитися неушкодженим і навіть перемагати, коли на нього одночасно насіли п'ять чи шість німців, причому видно, що вони були неабиякими рубаками. Та раптом, десь з темряви, вилетів ще один німець-кавалерист і ззаду здійняв шаблю над головою Нестора. Сашко хотів перейняти удар — не встиг, лиш крикнув: "Батьку! Ззаду!” Махно відхилився вбік, підставив шаблю. Мабуть, запізно. Бо німець все-таки різонув шаблею отамана, і той опустив праву руку, перехоплюючи шаблю в свою здорову