Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— А ти, Сашку, не сумнівайся. Ми всіх поміщиків і буржуїв перестріляємо, якої б масті вони не були.

Та гуляйпільський пересмішник вже гнув своє:

— А чи вистачить у нас патронів на всіх? Може на цю добру справу позичимо їх у гетьманців? Так не дадуть брати, бо ми і їх лупцюємо.

— Ну й язичок у тебе, Сашку... Як помело у тітки Мотрі, яка прибирає наше приміщення... Я пішов спочивати, поки ти мене вщент не розвінчав.

— Я вже не буду, Несторе... Залишайся з нами.

— Ні, хлопці, пішов... Потрібно трохи відпочити, бо відчуває серце, що німці не змиряться з поразкою і кинуть проти нас свої добірні сили. Може навіть наступного тижня.

Передбачення Махна справдилися. Невдовзі по обіду рота німецьких солдатів напала на Гуляйполе з боку Успенівки, а їм на підтримку кинулися з Поліг австрійці та мадяри. Сили противника у кілька разів перевершували сили махновців, і "батько" після короткої сутички з німцями раптово залишив їх у спокої і подався у бік Темирівки. Цим він зберіг своїх партизанів — не дав марно загинути жодному повстанцеві. Німці й австрійці зайняли Гуляйполе, шукали Несторову молоду дружину по всіх закутках, бо "доброзичливці" сповістили загарбникам, що, мовляв, Тіна не змогла втекти з "батьком". Та даремно! Передбачливий Махно завчасно прилаштував дружину до обозу й відправив у напрямку Донбасу.

Зупинилися махновці в Темирівці, вірніше, у Старій Темирівці, бо є ще поряд Мала Темирівка — це два невеличких села під Дібрівським лісом, на межі з Донеччиною. Вирішили, що це далеченько від Гуляйполя, противник не наважиться так далеко переслідувати й можна буде день-два спочивати, перегрупувати свої невеличкі сили й рушити на Гуляйполе, щоб його звільнити від окупантів.

Нестор заїхав до свого давнього друга діда Остапа. Старі радісно зустріли Махна і давай мерщій накривати стіл білою скатертиною та ставити на нього всякі наїдки і напої.

— Не поспішайте, — зупинив їх Нестор. — Спочатку розставимо навколо села охорону, а вже потім — до вашого багатого столу... Та й ми щось підкинемо.

Вечеряв "батько" разом зі своїми друзями-командирами Сидором Лютим, Семеном Каретником, Федором Щусем і Петром Петренком. Тіну до себе не запросив — ніколи займатися сімейними ніжностями. Адже зібрав він своїх командирів не для веселощів і пиятики, а щоб вирішити, що робити далі, вірніше, коли зручніше вдарити по Гуляйполю. Тіна в таких випадках зі своїми молитвами не ліпший порадник, а навпаки, тільки його роздратовувала.

Повечерявши і вирішивши всі військові питання, о десятій вечора розійшлися по домівках селян. Дід Остап запропонував Несторові "царське" дерев'яне ліжко з високими бильцями, переповнене перинами. Вже стара розстелила його, та Махно заперечив, бо забажав, щоб добряче виспатися (адже дуже втомився), лягти на широкому дерев'яному тапчані, застеленому овечими шкурами, та вкритися ліжником — товстим вовняним рядном. Спав, як убитий. Рано-вранці розбудила його кулеметна стрілянина за селом. Схопився враз, одягнувся нашвидкуруч і вискочив у двір. Йому назустріч — Каретник і Лютий.

— "Батьку", на Темирівку напали мадяри. Наші відбиваються, — доповів Сидір Лютий. У нього в руках був ручний кулемет "Люїса", з яким він рідко коли розлучався.

Усі троє вибігли з двору, за село. Прямо на них двома колонами йшли на повний зріст мадяри — то стріляючи з карабінів, то кидаючи поперед себе бомби. Вони вже знищили кілька партизанських заслонів і тепер добивали тих, хто не встиг втекти.

— Сміливі хлопці, мабуть. Ви подивіться, як вони безстрашно йдуть, — зауважив спокійно Нестор. Він ніколи не розгублювався, завжди був холоднокровним перед будь-якою небезпекою. І така його поведінка вселяла в повстанців бадьорість духу.

— Ану, Сидоре, подай мені свою "Люсю" — це він так називав французський кулемет. Лютий подав і, вже знаючи для чого, став на коліна. Нестор поклав "Люсю" на плече товариша і натиснув на гашетку, розстрілюючи противника з невеличкої відстані прямо в упор. "Сміливі хлопці" падали, як скошена трава, а живі розбіглися увсебіч, прагнучи оточити Махна і його друзів та взяти їх у полон.

— А тепер задкуємо до хат, — спокійно розпорядився Нестор. Але там, біля хат, вже також були мадяри. Вони били махновців звідусіль і їх було, як саранчі у пекельні роки.

— Відступайте за село, за гірку, і там укріплюйтеся! — гукав усім Махно, відстрілюючись зі свого маузера від настирливих ворогів. На щастя, стріляв так влучно, аж сам здивувався — жоден постріл не був марним. Це, мабуть, швидко зрозуміли мадяри, бо на якусь хвилину відстали від нього. Підбігла медсестра:

— "Батьку", ваша жінка з підводою залишилася в селі.

— Сашко Нетреба з нею?

— Так.

— Тоді буде все гаразд. Сашко викрутиться. А тут повстанці гинуть!...

Кругом падали мертвими його односельці, друзі по зброї. І допомогти їм він не міг. З-за рогу крайньої хати вийшов Федір Щусь, він тягнув пораненого повстанця. Нестор кинувся йому на допомогу, але не встиг: Щусь був "прошитий" мадяром кулеметною чергою і впав з пораненим.

Махно з маузера убив мадяра-кулеметника і підбіг до Щуся.

— Федю, ти живий? — запитав він.

— Та живий, "батьку".