Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
І, справді, воно якось незвично.
Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:
– Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілуватись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іменинах.
– Хай, – каже, – на Великдень.
Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.
У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб «без доклада не входить» та двох кур’єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:
– Зайняті! Приймати нікого не веліли!
Та й то не встережеться ніяк.
Та ще під час самокритики – хоч губи к чортам одрізай.
А тут – ні.
Тут за особистого секретаря бути – так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.
Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.
Чи не завести й у нас такого звичаю?
Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструкцію.
А то в нас без інструкції обов’язково «ухили» підуть і попухнуть губи.
Короп по-німецькому
Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.
Автор
Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.
Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, дивитися на поплавки й думати кожний про своє або потихеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.
Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мисливство та рибальство.
Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному: в них є про віщо говорити, вони – завжди друзі.
Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спільних рис.
Він ходить у моноклі, а я в штанях.
Він – директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.
Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.
Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.
Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком аналогічне.
Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 3—3½ фунти або важчий, або легший.
Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!
А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.
Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.
Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.
– Одягаєш, – каже, – гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!
– І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27½ ф. У воду втягла!
– Дуже інтересна, – він розказує, – рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.
– Не менш інтересна, – я йому розказую, – рибна ловля в Покотилівці.
– В Цюріхському озері, – він каже, – є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! О!
– І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цу-цу! – кажу. – Гросе фіш. Насилу в касу влазить…
Отак сидимо собі й перекидаємося словами.
Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.
Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.
Страсть, як свині свіжу рибу люблять.
Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.
Одного разу з зонабенда на зонтаг[131] сидимо, удимо.
Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п’ятнадцятеро.
І путніх коропів. Прямо-таки великих.
Я за вудку й поміж них потихеньку тільки – кидь!
Один і вхопив гробака.
Ех же ж як і сіртонув!
Вудлище моє вдвоє зігнулось!
Аж затремтів я весь.
Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.
Хворі лежали на лежанках над озером.
Позбігалися всі на цю дивовижу. Цілий ярмарок!
Один те радить, другий те.
– Та так тягніть!
– Та отак тягніть!
– Ох! Ах! Ах! Ох!
Хапають за вудку. Кожний хоче витягти.
Тут у самого вже «нер-р-р-рви не витримують».
Розсердився я.
– Граждани, – крикнув, – а чи знаєте ви анекдота на «чи»?
– Вас іст дас «чи»?
– Даст іст, кажу, чи не пішли б ви звідси! А то хрясне, кажу, вудочка, і коропа «митькою звали»!
– Вас іст дас «Митька»?
– Даст іст, кажу, такий Митька, що дулю собачу матимеш, а не коропа! Увайдіть!
– Вас?
– А Боже мій! Ось не лізьте, кажу, бо, їй-бо, вудлищем, штоком оцим, так і оперіщу! А ще культурні! Та знаєте, який це момент у рибалки? Та це такий, кажу, момент, що наш рибалка, кажу, вас би вже всіх аж по піднебесних канцеляріях порозсилав. Я ще з вами, кажу, по-хорошому! Авек!
Замовкли вони.
Почав-почав я виуджувати, підвів до берега, – раз! Є!
Викинув на берег.
Коропина так фунтів на десяток.
Як узяли мене всі на «гох».
– Гох! Гох! Гох!
Я на всі боки кланяюсь.
Урочисто понесли того коропа на кухню!
Я був героєм дня.
На другий день подали мені «рехнунг».[132]
За впійманого коропа маю я заплатити двадцять марок!
Коропа того з’їв директор, бо мені риби не можна їсти.
Здох би він йому! Короп!
Берлінські музеї
Найголовніше, знаєте, нам по музеях треба! Бути, знаєте, в Берліні і не побувати в музеях – це просто злочинство! Берлінські музеї – це ж квінтесенція всіх музеїв… Ви ж знаєте, що таке німецька культура? А в музеях у них позбирано геть – чисто все! З найдавніших часів! Ще з того періоду, як німець мавпу видумав, і аж до нашого часу! Завтра вранці, як тільки поснідаємо, зразу ж у музеї.
– Тільки в музеї! Як устанемо, так і в музеї. Чого тоді їхати сюди, коли в музеях не побувати?
– Швидше снідаймо – і в музеї! Швидше-швидше!!
– Зараз-зараз! От тільки оце «кезе»[133] проковтну й біжимо!
– Пішли-пішли, бо музеї тільки до 3-ї години.
– Гайда!
Пішли.
– Швидше-швидше, товаришу! Музеї великі, а часу небагато!
……………………………….
– А дивіться сюди! Ось ідіть сюди! Дивіться ж, валіза яка! А вітрина!
– Ні, валіза яка! Чорт його знає! Дивіться:
