Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Присунься ще ближче до мене, дитино…
Так. Дай мені поцілувати свою русяву голівоньку…
От уже мені легше. Ти принесла мені повно пахощів весни і піль, моя квіточко весняна. Я вже хотіла на тебе гніватися за те, що ти мене покинула на все пополуднє. З нудьги я не знала, що почати, так мені скучно було б за тобою. Де ж ти була, дитино?..
— Бабцю, я ходила полями, лісами й тішилась весною…
— А весна тобою, — усміхнулась бабця.
Лелійний усміх внучки роздзвенівся божим даром по самітних кімнатах.
— Чому, бабцю?
— Бо ти така гарна, що найкраща весна тебе має за свою сестричку. — Ах, чи доживу я ще тієї щасливої хвилини, щоб відсвяткувати твоє вінчання з якимось гарним принцем або королевичем? Боже, я забула… Адже ти голодна, донечко.
— Потім, потім… Бабцю, як ті принци й королевичі такі розумні й гарні, як син графині Козицької,— дякую. Не хочу.
— Є різні, є між ними гарні та розумні.
— Ні, бабцю. Мудрість родиться з терпіння і з науки. В аристократів і в великих багачів нема одного ані другого, хіба десь дуже винятково. Тому найбільші духи, на котрі все людство горде, походять із убогої або середньої верстви. Правда, бабцю: Христос родився в стайні.
— Христос — це бог.
— Отже, тим більше, бабцю, нас дивує, чому бог родився в стайні, а не у графській палаті?.. Ми обидві мали вчора доказ: правда, бабцю, як бідний хлопський син своєю бистротою ума не знищив, але просто розтрощив наших аристократів! І не забувай, бабцю, що той бідний хлопський син ще не покінчив наук. А що буде, як він уже ціле знання здобуде? З нього, певно, вийде велетень думки й духа.
— Ні, квіточко моя. Не захоплюйся ним так дуже. Якраз він не хотів учитися, тому його батько прогнав від себе.
— Ні, бабцю, це не цілком так. Тепер він уже вчиться.
— Так?
— Так.
— Хто ж його навернув до науки?
— Я, бабцю.
— Ти, донечко?.. Як?
— Чи він тобі, бабцю, подобався вчора своїми відповідями? Правда, що подобався, так?..
— Так.
— А мене, бабцю, незвичайно захопила його бистроумність, його убивчий дотеп. Убивчий дотеп. Бабцю, це страшне оружжя духа, страшніше від гармат! Тому він мене дуже зацікавив, і я нині була там, де він живе.
— Де ж він живе?
— В лісі.
— Ти була у нього в лісі?
— Так.
Графиня хвилинку думала. Опісля обняла внучку обома руками за білу шию, начеби її хотіла боронити від якогось лиха, і сказала тривожно:
— Дитино, я боюся…
— Кого, бабцю? Куценка? Це найчистіша, найневинніша душа на світі. Подумай, бабцю, я йому сказала, що його мушу вирятувати, бо шкода, щоб він марно пропадав, а він мені каже:
— Ви вже мене вирятували, бо, завдяки вам, панно граф'янко, я бачу, що є ще добрі, ангельські душі на світі. І тому я, — каже він, — в ім'я тієї доброти людської душі докінчу свою науку. За моральну поміч, — казав він, — буду вам вічно вдячний, матеріальної помочі від вас ніколи не прийму.
Подумай, бабцю, ця людина, — це фізично медвідь, а душевно втілена невинність. Тому я маю до нього якнайбільше довір'я й хотіла б йому добро зробити, лиш не знаю, як? Бо хоч він селянський син, однак більш гордий від аристократа. Чи все-таки боїшся, бабцю?
Графиня поцілувала внучку.
— Ні, але боюся двох інших речей…
— Яких, бабцю?..
— Перше всього: людські обмови, як тебе побачать люди разом з Куценком. Не наклепів селян: це найменше. Але пані графиня Козицька, пан Гаєвич, з котрим ти обійшлася так різко, пустять цілий млин сплетень на тебе та й на мене…
— Бабцю, чи нам обоїм так на них залежить? Це тупі з'їдачі хліба, яких ми тут не потребуємо. А коли я роблю добре діло, хай тоді і світ валиться — я спокійна.
— Добре кажеш, моя мудра донечко. Одначе друга річ…
— Яка, бабцю?
— Я боюся тобі сказати…
— Чому?..
— Ще розсердишся на мене…
— Ні, бабцю, сміливо кажи!
— Я……я боюся, моя квіточко весняна, що ти… що ти… борони боже!.. залюбишся в Куценка…
Внучка усміхнулась:
— Чи ви, бабцю, добре бачили його?.. Чи добре чули його мову?
— Чула.
— Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?
— Це залежить від…
— Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?
Графиня після короткої надуми:
— На світі все можливе… Могла б…
Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:
— Бабцю, я вже в нім залюбилася…
Графиня відчинила широко очі:
— Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно…
Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..
Внучка перестала сміятися:
— Бабцю, я сама ще не знаю… Але будь певна, що я тобі не затаю…
