Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

— Протестую!.. Я не пан Пенкальський!.. Я здалека… йду на відпуст до Милятина… Здрімнув собі в пшениці… Мої ноги були в черевиках… Буджуся… дивлюся… мої ноги босі… То не мої ноги…

Сміх селян, які сходилися щораз густіше, бухнув під вечірнє небо.

Панько Гавриш підступив до Куценка й шепнув йому в ухо:

— Пане Іване, може б, його затовкти?.. за вашу і за нашу кривду… казав той… капут?.. Га?..

Іван остеріг його перед таким учинком і сказав зібраним селянам:

— Заведіть цього панка додому. Не знущайтеся над ним. Він своє вже відпокутував. Бувайте здорові!

По тих словах Куценко відійшов.

* * *

Майже половина села збіглася, щоб подивитись на видовище.

Люди витягли опира з пшениці на дорогу, не зважаючи на його погрози, крики і заклинання.

Поставили його посередині дороги, а самі зробили довкола густо збите колесо і стали так серед гамору, галасу, сміху, дотепів та погроз вести його на сільський майдан.

Управитель сліпо кидався, як муха в банці, вліво, вправо, взад, уперед, аби пробити людський живопліт і утекти, втекти, хоч би до пекла.

Однак за кожний раз, як він прискочив до людей, вони плічми, грудьми, то животами, стусанами відкидали його, і він летів, неначе м'яч, аби відбитися на протилежнім боці від людей та падати на свіжу все стіну і знов відбиватися.

За кожний раз вимикували хлопці з нього бадилля і грозила небезпека, що, заки зайде додому, зносить геть ту чудернацьку одіж і покаже на виставу наготу, створену на божий образ і подобу.

Щоб це не сталося, він, перетомлений і виснажений зі страху і стиду та безсильної скаженості, почав спокійно і мовчки йти посередині колеса і мусив слухати, як раз у раз об його вуха, наче град або розпалене залізо, ударяли голоси селян:

— Чи варт ти такої гарної процесії, бісів сину?..

— Куме Ничипоре, змірте йому своїм кравецьким ліктем потилицю!.. Бач, яке убрання видумав!.. Він вам хліб одбирає…

— На який-то, панцю, бал ви так манджаєте?..

— Він відьмар… Причепурився так до відьми…

— Ти хотів застрілити Куценка?.. Чортова мати твоя!..

— Панцю, чи бодай заплатите нам за параду?..

— Чи висушуватимете далі нашу шкуру?..

— Ух, ми тобі і твою скарбову шкуру та скарбуємо, скарбуємо!..

На майдані народ затримався з Пенкальським серед колеса.

Один парубок дірвав на смітнику розбитої макітри і настромив йому її на голову.

— Не скидай… а то тобі чуприну місяць осмалить…

Панько Гавриш успокоїв народ і запитав:

— Панове громадо! Ми найшли опира й відьмаря, що ссе, як той казав, нашу кров і не дає нам жити. Що зробити з тим кукурудзяним духом?

— Убити, як собаку!

Панько:

— Ні, бо його душа перейде в іншу собаку і далі кусати буде.

— Живцем паси з нього дерти!

Панько:

— Це не добре…

— На суху гілляку з ним!

Панько:

— Недобре, бо гілляка зломиться…

— Заголодити його!

Панько:

— І це не добре, бо він так обжерся нашою кривдою, що витримає голодівку до страшного суду… Знаєте, що? Тому, що це потвора — не людина, тільки відьмар, опир, чортяка, кукурудзяний дух, — спалім його.

Село загуло:

— Спалім, спалім його!

Управитель, що весь час мовчав, тепер, порваний жахом, почав тремтіти, аж його чудна одежа шелестіла, і лебедів:

— Панове, бійтеся бога… я не опир… я не чортяка… я управитель Пенкальський…

Від сміху селян дзвони на дзвіниці згомоніли.

З уданим великим здивуванням запитав його Панько:

— Невже ти — той самий бісів син, що людей виголоджував?

Мов з горла камінь витягав, так одповів Пенкальський:

— Той сам…

— Ти людей мав за худобу і в лице бив?..

— Я. — він видушив.

— Так?.. — удавав Панько. — Та ж ми думали, що нам навинувся в руки якийсь опир… Звідкіля ж ми мали знати, що той вовкулака, кровопиєць, чортів син, — вибачте за слово, — управитель пан Пенкальський? Чого ж ви з нами так зажартували?..

— Люди, тепер відведем його з парадою додому. А щоб він не спізнився, то ті, що він їм дав пам'ятку у плечі, груди, у лице, хай його підганяють, чим хто може…

Люди здерли з нього коноплиння, кукурудзу і пшеницю і гнали його голого напроти себе та не жалували йому штовханців.

Коли управитель побачив недалеко перед собою паркан, що окружав його хату, набрав такої сили, що випередив селян і блискавично перескочив огорожу та опинився на своїм подвір'ї.

Затиснув кулаки і не кричав, а несамовито ревів до людей, котрі вже не хотіли більше бавитися з ним і реготалися перед парканом:

— Я вас вистріляю всіх!

— Чуєте, люди? — говорив Панько. — Пусти потвору з рук, то будеш сам життя непевний. Чекай, чекай, кукурудзяний духу, на другий раз ми вже тебе не випустимо живцем.

XVII

Старенька графиня Воронська вже лежала в ліжку, коли її внучка прийшла до неї. Скинула капелюх