Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

гарапника. Та вдарити не встиг. Івась раптом ступив крок наперед, схопив наглядача за боки — і той не встиг навіть зойкнути чи злякатися, як опинився високо вгорі, над головою невільника. Гарапник випав з його рук, крик жаху вирвався з його рота: він уявив, що зараз полетить з обриву вниз, на кам’яні уступи.

— Івасю-ю! — вигукнув Керім. — Зупинись!

Та Івась і не думав кидати свого кривдника в прірву. Потримавши достатньо над собою і відчувши, що від страху той обм’як і замовк, він поставив його на ноги і підніс до самого носа кулацюгу. Зробив страшні очі.

— Ти не нюхав? Ні? Так знай, ще раз зачепиш, то тут тобі й гаплик!

Сулеймен Івасевої мови, звичайно, не розумів, але відчайдушний вчинок невільника та його кулак, піднесений до самого носа, були такі промовисті, що він мимоволі, ледве оговтавшись, пробелькотав:

— Якші, якші!

Та як тільки Івась відпустив його, він схопився за рукоятку ятагана. Та витягти з піхов зброю не встиг: наперед метнувся Керім і повис у нього на руках.

— Сулеймене, послухай мене! — заблагав хлопець. — Не роби ще одної дурниці! Бей Шакір-заде не простить тобі смерті невільника! Тим більше що, не розібравшись, ти перший напав на нього.

Сулеймен трохи охолов. Тепер він і сам починав розуміти, що заледве не перевищив своїх прав. Та гнів все ще кипів у його серці.

— Він міг убити мене!

— Ти вдарив його перший. І вдарив нізащо!

— Ви не працювали, а базікали!

— Базікали! — вигукнув Керім. — Поглянь!

Він швидко підняв холошу шаровар і показав просякнуту кров'ю пов'язку.

Сулеймен нахмурився.

— Що це?

— Гадюка вкусила. А цей гяур, якого ти несправедливо обвинуватив у лінощах та базіканні, врятував мене — висмоктав з рани отруту і перев’язав.

У наглядача округлилися очі.

— Тут є гадюки?

Керім зрозумів, що Сулеймен не второпав, коли саме його вкусила гадюка, і подумав, що це трапилося тут, щойно, але не захотів пояснювати йому, коли і як це трапилося. Навіщо? Хай думає, що тут водяться гадюки, бо видно, що він їх боїться. Може, менше вештатиметься по каменоломні і менше наглядатиме за батраками.

— А де їх немає? — відповів запитанням на запитання.

— І ти гадаєш, що цей гяур висмоктав усю отруту з тебе?

— Хто ж це знає? Може, й не всю. Показати б ногу знахарю…

— То покажи!

Керім не сподівався такого від завжди крутого і часто несправедливого наглядача. Ледве стримуючи радість, запитав:

— То я можу піти, Сулеймен-ага?

— Іди! — похмуро кинув той і, піднявши гарапника, поколивав геть.

Керім переможно глянув на Івася.

— Ну, не чекав такого! І від тебе не чекав, що ти зважишся так провчити Сулеймена, і від нього не чекав, що відпустить мене додому.

— Він тебе відпустив? — зрадів Івась.

— Так. Я розповів, що мене вкусила гадюка, і він відпустив до знахаря.

— То йди зразу ж! Хай дасть тобі якоїсь мазі, щоб швидше загоїлася рана. Отрути в тобі, гадаю, не залишилося ні краплі, бо коли б залишилася, то вже тобі було б погано або й помер би досі. Але на вмираючого ти не схожий… Іди! Рану треба лікувати!

6

Після інсценізації Полтавської баталії, яку поставив для імператриці Потьомкін, Катерина у супроводі найвищих сановників у вельми доброму настрої зійшла з високої могили російських воїнів, звідки спостерігала за мальовничим видовищем, і направилася до Полтави. До себе в карету вона запросила Потьомкіна та Суворова, котрий командував цією інсценізацією, що нагадувала в натурі справжню битву.

Настрій у всіх був піднесений.

За царською каретою потягнулася довга низка карет придворних вельмож, на яких інсценізація теж справила велике враження. Навіть те, що на полі «бою» залишились лежати трупи десятьох молоденьких солдатиків-новобранців, розтоптаних під час кавалерійської атаки кінськими копитами, нікого не засмутило. Вони сприймалися, як справжні вороги, бо належали до «армії» Карла і були одягнуті у шведську уніформу.

«Битва» вийшла на славу! Гриміли гарматні залпи — і пороховий дим сивими хвилями котився понад землею, тріщала рушнична пальба, стрункі квадрати піхотних каре марширували по полю, виблискуючи проти сонця гострими вістрями штиків. Особливо мальовничо виглядали гусари, улани та козачі сотні, що з гиком та свистом врізувалися в ряди «супротивника», — і тоді все перекривав веселий дзвін і блиск шабель, крик людей і кінське іржання. Здалеку, з вершечка високої могили, де сиділа в кріслі Катерина, такі кінські атаки були особливо ефектними.

— Спасибі, князю, — потиснула цариця руку Потьомкіну. — Розвеселив ти мою душу. Гадаю, і в цій війні мої солдати проявлять не меншу хоробрість.

— Запевняю вас, ваша величність, що так і буде, — відповів Потьомкін. — Ми завтра з генералом Суворовим вирушаємо до театру бойових дій.

Тільки в одній кареті, що серед інших поволі тягнулася в курному шляху до Полтави, настрій був дещо інший. Тут їхав граф Безбородько.

Олександр Андрійович сидів у кутку біля відчиненого віконця і сумно дивився на рівне поле, де щойно була повторно розіграна трагедія його рідного народу.

Стоячи на могилі, за кріслом імператриці, під високим дубовим хрестом, на якому було випалено три слова: «Памяти павшим воинов», він уважно спостерігав добре розіграну Полтавську баталію, і в душі його нуртували суперечливі почуття.

З родинних переказів він добре знав події майже вісімдесятилітньої давнини, бо дід Яків був учасником їх і навіть залишив записки про гетьмана Мазепу,