Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

залагодила цієї колотнечі, ніколи вже не залагодить. Як побиватиметься Ільза! Треба написати до неї, щоб вона знала: їй все пробачено. Та чи подужає написати? О, як похололи її руки! Невже це ознака смерті, що наближається неухильно? Чула або читала десь, мовби руки людини, що при смерті, поступово крижаніють. А ще хотіла знати, чи не чорніє її обличчя. Схопила свічу — й бігом по сходах до гардеробу. Там висіло дзеркало, єдине в усій господі, що не було зависоким для Емілі. Досить лише зірвати запону — і можеш побачити своє віддзеркалення. В будь-яких інших обставинах Емілі заклякла б од жаху на саму тільки думку зайти до гардеробу ввечері, присвічуючи собі самотньою свічкою з миготливим вогником. Але нині великий страх цілком витіснив менші страхи. Вона придивилася до себе у свічаді: такими блідими бувають лише обличчя мерців. Так, так… То це обличчя, що помирає?

Зненацька в Емілі сталася глибока зміна, озвалася якась спадкова риса, що доти дрімала собі на дні душі. Вона враз перестала тремтіти. Й віднині приймала вирок долі з жалем та гіркотою, проте спокійно.

— Не хочу вмирати, але, якщо вже мушу, то смертю, гідною нащадка Мурреїв, — промовила вголос. Десь вона вичитала подібну до цієї гучну фразу, великою мірою співзвучну теперішнім обставинам. Однак треба поспішати. Лист до Ільзи — найневідкладніша справа. Емілі рушила до кімнати Елізабет, аби переконатися, що в її, Емілі, шухляді з правого боку письмового столу — все на місці. По тому піднялася на горище. На стінах і на підлозі від непевного пломінця свічі затанцювали тіні, та це не могло вже налякати Емілі.

«І подумати тільки: сьогодні я була в такому злому гуморі лишень через те, що мені не подобається моя спідниця», — міркувала вона, простягаючи руку до любого поштового паперу. То буде її останній у житті лист. До батька писати не треба: вони незабаром зустрінуться. Ільза ж мусить отримати від неї листа — дорога, любляча, гаряче люблена Ільза, що саме напередодні обізвала її дуже прикрими словами й тепер до скону буде мучена докорами сумління.

«Моя найдорожча Ільзо! — почала Емілі дещо тремтячою рукою, міцно стуливши губи. — Я незабаром помру. Отруїлася яблуком, яке Високий Джон приготував для щурів. Ми вже ніколи з Тобою не побачимось, і я пишу ці слова, щоб сказати Тобі, що люблю Тебе і звільняю від докорів сумління. Не картай себе, що обізвала мене гадиною і кровожерною мавпою. Я прощаю Тобі, тож можеш цим не перейматися. Шкодую, що відповіла Тобі, наче Ти не гідна навіть моєї зневаги: ані секунди не думала того, що мовила. Залишаю Тобі в спадок усі потовчені тарілки й полумиски. Прошу, перекажи Тедді моє останнє „прощай“. Він уже не матиме змоги навчити мене, як наживляти хробак? для риболовлі. Я обіцяла йому навчитися цього, бо не хотіла виглядати перед ним боягузкою, але зараз тішуся тим, що до справи так і не дійшло, — адже тепер я розумію, що відчуває нещасний хробак. Я не чуюся хворою, не чуюся вмирущою, до того ж, ознаки отруєння мені не відомі; але Високий Джон сказав, ніби отрути в яблуку стало би для знищення дюжини щурів, отже, хвилини мого життя вже полічено. Якщо тітка Елізабет погодиться, ти дістанеш моє венеційське намисто. Це єдина коштовна річ, яка мені належить. Не допусти, щоб Високому Джонові заподіяли якесь лихо, адже він не мав наміру мене отруїти. Це моя і тільки моя вина — спокусилася на ласощі! Може, люди подумають, наче він скоїв це зумисне, бо я протестантка, однак я впевнена, що ні. Будь ласка, перекажи йому, щоб не картав себе. Мені, здається, болить у шлунку — певне, кінець є близьким. Бувай же здорова і пам’ятай про ту, що померла такою молодою, — про вірну Твою Емілію».

Складаючи списаний аркуш удвоє, Емілі зачула стукіт коліс. І вже за хвилину Лаура й Елізабет Муррей уздріли на порозі кухні мале створіння з трагічним личком, свічею в одній руці та аркушем червоного паперу в другій.

— Емілі, що сталося?! — скрикнула тітка Лаура.

— Я вмираю, — відказала Емілі урочисто. — З’їла отруєне яблуко, яке Високий Джон призначив для щурів. Мої хвилини полічено, тітко Лауро.

Лаура Муррей, схопившись за серце, повалилася на кухонну лавку. Обличчя Елізабет зробилося білим, неначе крейда, вмить уподібнившись до личка Емілі.

— Емілі, це що, якась нова забава? — спитала вона суворо.

— Ні! — вигукнула Емілі з обуренням. — Це правда. Чи, може, ти припускаєш, що людина при смерті здатна думати про забави? І прошу, тітко Елізабет, віддай цього листа Ільзі. А ще прости мені, що бувала неслухняна (хоч я не завжди була неслухняна тоді, як тобі здавалося, ніби я неслухняна), і не дозволяй нікому дивитись на мене, як лежатиму мертва, бо лице моє геть зчорніє… а надто не давай розглядати мене Роді Стюарт.

Доки Емілі говорила, тітка Елізабет устигла отямитись.

— Емілі, скільки хвилин минуло, відколи ти з’їла яблуко?

— Вже понад годину.

— Ну, якби ти з’їла отруєне яблуко годину тому, то зараз була би вже тяжко хвора чи й нежива.

— Ах, — вихопилося в Емілі, що враз відчула невимовну полегкість. В її серці зажевріла надія — велика, солодка, втішна… Отже, порятунок можливий? І раптом знову озвався відчай:

— Але, спускаючись по сходах, я відчувала біль у шлунку!

— Лауро, — мовила тітка Елізабет, — одведи цю дитину до їдальні — хай вип’є чимало води з гірчицею. Мерщій! Це не зашкодить, а зарадити — може, якщо вона справді проковтнула отруту. Я йду по доктора, але дорогою завітаю до Високого Джона.

Тітка Елізабет вийшла; вийшла хутко, так хутко, що про когось іншого сказали б: вибігла. Тітка Лаура дала Емілі гірчичного напою, а дві хвилини перегодя бідолашна дівчинка не мала вже найменшого сумніву, що розлучається з життям, і то прагнула сконати якнайшвидше. Коли ж тітка Елізабет повернулася, Емілі лежала на софі — біла, як подушки в узголів’ї, і квола, мов лілея, що в’яне.